УДК 821.161.2-93.09 «1960/1980»

Ольга Будугай (Переяслав-Хмельницький)

ХУДОЖНЄ ЗМАЛЮВАННЯ РИС УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ В ПРИГОДНИЦЬКО-ШКІЛЬНИХ ПОВІСТЯХ ДЛЯ ДІТЕЙ 1960-1980-х РОКІВ

Сучасні науковці В. Афанасенко, В. Волович, Г. Головченко, М. Горлач, В. Кремень, Є. Мануйлов, М. Підберезький, В. Рибалко, М. Требін виокремлюють провідною ідеєю українського менталітету ідею необмеженої свободи, з якою тісно переплелися такі риси української ментальності: творчий індивідуалізм, екзистенціальність, емоційність, антеїзм, кордоцентризм [Кремень 2004: 199].

В. Петрушенко робить підсумок: «На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ землі, а також відчуття близькості з природою» [Петрушенко 2001: 211]. Він слушно загострює увагу на думці Д. Чижевського з праці «Нариси історії філософії на Україні» про те, що означені риси мають як позитивні, так і негативні прояви. Як дві сторони однієї медалі, навіть позитивні риси можуть переростати в крайнощі. «Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялося у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно – у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об’єднувати сили для вирішення складних проблем» [Петрушенко 2001: 211].

Ця теза перегукується з думками, висловленими у статті В. Базилевського «Холодний душ історії», що дала початок дискусії, розгорнутої у часописі «Дніпро» після публікації цієї статті 1995 року. Автор зробив спробу мотивації причин українських поразок і невдач під кутом зору ментальності. В. Базилевський пише: «Козаччину, зважаючи на її виняткову роль, ще належить прочитати і осмислити заново. При цьому маємо зауважити для себе один дуже суттєвий момент: там, де її буйна енергія спрямовувалась розумом не вузькоклановим, як це бачимо у випадку з Сагайдачним, і особливо з Хмельницьким, – там це давало позитивні, інколи – вражаючі результати. І навпаки – коли ця енергія вибивалася з-під контролю, породжувала халіфів на годину, то неодмінно несла в собі потужний заряд самознищення. Це стосується і нашого лицарського ордена – запорозької вольниці, без якої практично не відбувалася жодна значна подія» [Базилевський 2008: 498].Ю. Луцький із Торонто назвав В. Базилевського «чи не першим ревізіоністом в Україні» за новий критичний погляд на нашу історію і літературу, на вплив ментальності народу на його історичну долю. Посилаючись на наукові праці про риси української ментальності М. Аркаса, М. Грушевського, М. Драгоманова, Д. Чижевського, П. Юркевича, В.Липинського, М. Шлемкевича, М. Костомарова, І. Франка, Д. Донцова, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, а також цитуючи художні твори Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, І. Драча, О. Довженка, Ю. Винничука, В. Слапчука, В. Базилевський прагне відшукати шляхи подолання таких проявів рабської психології: «синдром черні», «дейнецтво», «малоросійство», «освічене рабство». Українському соціумові було б корисніше шукати ці шляхи разом, а не звинувачувати автора «Холодного душу історії» в тому, що він порушеними проблемами торкнув душу українця за живе. Важливо, що мотиви цього ерудованого й чесного автора є дійсно патріотичними, він закликає українців переусвідомити допущені в різні епохи помилки, щоб їх надалі не повторювати.

Які риси української ментальності художньо зображувалися в прозі для дітей за тоталітарної доби? У пригодницько-шкільній повісті 1960-1980-х років простежуються прояви основних особливостей української вдачі. Навіть складний для нашої літератури період десталінізації та нарощування темпів неосталінізму не зміг позбавити ці твори для дітей рис національної ментальності. Вони проступають попри ідеологічні нашарування, які робилися під тиском тоталітарного пресу, немов первісний текст на палімпсесті. Найлаконічніше причину цього явища сформулювали філософи: «Творчий індивідуалізм українця – це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і недоторканного. Історичний взірець такого суб’єкта свободи – волелюбний козак і козаччина в Україні» [Кремень 2004: 199].Зробимо спробу виявити особливості змалювання в пригодницько-шкільних повістях для дітей українських прозаїків О. Огульчанського, О. Гончара, В. Фіялка, Б. Комара рис української ментальності, акцентованих у властивій козакам поведінці.

У статті «Меч Щербицького проти меча Арея» В. Панченко зробив висновок, що дуже негативними були наслідки антиукраїнської кампанії 1972-1973 років під орудою В. Щербицького, першого секретаря ЦК КПУ в 1972-1989 роках. Результати кампанії означали «табуювання певних тем, пов’язаних з минулим України, явищ і постатей у літературі. Особливо активно викорінювалося все, що офіційною мовою кваліфікувалося як «ідеалізація козацтва» [Панченко 2004: 59].Заохочувалося оспівування радянської дійсності. «Кремлівській владі потрібна була Україна «без обличчя», оскільки – як це вже було в часи Розстріляного Відродження – національно-культурне піднесення могло покликати до життя і національно-політичні мріяння…» [Панченко 2004: 59].Так, саме з «цензурних міркувань» була змінена назва роману «Яничари» Р. Іваничука на назву «Мальви». Автора було звинувачено в націоналізмі, бо в романі йшлося про любов до України.

Особливо критика обурив «біологічний голос крові», замість якого він «волів би бачити «соціальну зумовленість героя», себто якусь соціально зумовлену ностальгію!» [Панченко 2004: 55].За «біологізм» особливо карали в сталінські часи. Стосувалося це й митців, які творили для дітей. Так, І. Багмут був звинувачений критиками у «біологізмі», до якого він, на їх думку, вдався у своїй повісті «Записки солдата» (1961). Нагороджений двома медалями «За відвагу», колишній боєць взводу фронтової розвідки з ампутованою через тяжке поранення ногою, І. Багмут мусив пояснювати те, чому він так драматично змалював будні війни й не приховав природного страху людини перед смертельною небезпекою.

Контраст між пригодницько-шкільними повістями до зазначеної кампанії цькування всього українського й після неї досить виразно впадає у вічі. Герой повісті В. Фіялка «Лопушаний Король», яка побачила світ 1964 року, тобто до цієї суворої заборони, третьокласник Федько, до навчання не дуже охочий. Як і його ровесники, хлопець понад усе любить гратися у війну на леваді. Автор змальовує сцену гри у вигляді виборів козацького гетьмана у хлоп’ячому товаристві, яке зібралося після уроків коло річки пограти у війну. Кандидата в гетьмани Федька друзі повели до самої річки, поставили на пеньок і почали «висвячувати» – кидати в нього липким болотом. Коли Федько обурився, відмінник Юрко йому пояснив, що таким був у козаків звичай виборів старшини:

«– Кого хочеш спитай, – переконував Юрко. – Козаки ще й не такими героями були, а терпіли… Хоробрі лицарі були…

– Ну, коли вони лицарі були, то я не відстану від них. Заляпуйте далі болотом, – змирився Федько.

– Та вже досить – обляпали тебе й так гарно, – сказав Андрійко, а довкола хлопці засміялися зовсім по-козацькому, так, як на картині «Запорожці», що висіла в школі.

– Можеш умитися й починай гетьманувати, – звелів Юрко» [Фіялко 1964: 36].

Гра обов’язково передбачає й пильну увагу до зовнішнього вигляду. Юні герої повісті ставляться до нього серйозно. У змалюванні портретів В. Фіалко вдається до іронії: «Федькові хлопці й справді були схожі на козаків. Вони попричіплювали собі довгі вуса – в декого вуса сягали мало не до самого пояса, а на головах сивіли шапки, майстерно зладнані з лопухів, а зверху їх метлялися китиці або ж із хмелю, або ж із звичайної березки» [Фіалко 1964: 40].Через використання в іграх цих лопухів Федька й назвали Лопушаним Королем. Хлопці роблять собі палиці-шаблі й жердини-списи, за коней їм правлять тички. Діти прагнуть і виглядати зовні, й думати, й діяти так, як запорожці.

Автор зацікавлює читача специфічними деталями про козацьке звичаєве право, неписані норми січового життя, тісно пов’язані з їхньою ментальністю. Федько хотів переконатися в тому, що звичай вимазувати новообраного гетьмана болотом таки побутував на Січі. Увечері він запитав про це свого батька й почув ствердну відповідь: «– Був такий звичай, був. Це щоб новий гетьман не зазнавався перед простими козаками» [Фіалко 1964: 45].Підтвердження правдивості цих слів можна знайти в першому томі праці Д. Яворницького «Історія запорізьких козаків». Часто дорослі герої творів для дітей називають хлопців козаками, як дід Сметана називає Федька. Таке традиційне звертання до хлопчиків зустрічається і в інших творах. Таким чином, у повісті В. Фіялка «Лопушаний Король» про козаччину як суб’єкт свободи мова ведеться набагато вільніше, ніж у творах такого ж жанрового різновиду періоду 1970-1980-х років, автори яких мусили вдаватися до алюзій, бути обережнішими.

У повістях О. Огульчанського, Б. Комара персонажі прагнуть і фізичної, й творчої свободи. Ці герої діяльні й спрямовують зусилля на пізнання світу, гартування характеру. Цій діяльності властивий своєрідний дуалізм, причиною якого є єдність і боротьба двох начал: продиктованого суспільними вимогами й закладеного в людині самою природою. Виховані на засадах колективізму, піонери намагаються бути корисними людям, школі, рідному селу чи місту. Але при цьому кожен із них прагне у всьому хорошому бути першим, здивувати чимось однолітків і дорослих, якось виявити свою індивідуальність.

Прагнення героїв до самовияву, самоствердження через подолання складних пригод-випробувань читач бачить у сюжетах цілого ряду пригодницько-шкільних повістей.У роки написання своєї повісті «Бухта Солодкого коріння» О. Огульчанський не міг вільно висловлюватися про те, що давні рибальські звичаї, які виникли в сиву давнину, мали багато спільного з традиціями Запорозького козацтва. Описані ним дії його персонажів переконливо свідчать, що вони є нащадками січовиків. Наприклад, дорослий герой зазначеної повісті Тарас Вертипорох обурений тим, що гітлерівці «поглумилися над споконвічною рибальською традицією – залишати для подорожніх свої тимчасові оселі чистими, прибраними, з низками сухих бичків, сіллю, дровами» [Огульчанський 1982: 69].

Тут автор має на увазі рибальські землянки, спеціально побудовані на побережжі з метою дати тимчасовий притулок рибалкам у далекій морській подорожі. Такі ж землянки (або бурдюги чи бурдеї) були передбачені для подорожніх і в далекі козацькі часи. Літописець Запорозького козацтва І. Яворницький у розділі «Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах» першого тому «Історії запорізьких козаків» підкреслював: «Бурдюги ніколи не замикали, тому вони були відкритими завжди і для всіх. Коли господар бурдюга йшов кудись у степ, то він ще й клав на стіл харчі. Тому, траплялося, ходить, блукає якась людина по степу, та й захоче їсти. Бачить вона, стоїть бурдюг; відразу зайде до нього, знайде там казан, пшоно, сало чи рибу, викреше вогню, розкладе багаття, зварить собі обід, сяде й поїсть, а після обіду нап’ється води та ще й ляже відпочине» [Яворницький 1990: 190].

Щодо рибальського промислу, Д. Яворницький зауважив: «Рибальство було першою галуззю усіх промислів низових козаків і давало їм необхідний і найуживаніший харчовий продукт, рибу, а разом з тим було джерелом багатства для всього війська: з рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю добували» [Яворницький: 1990: 285]. Тісний зв’язок козацьких та рибальських традицій на Бердянщині, про які часто згадує О. Огульчанський, виразно ілюструють праці етнографа й письменника В. Кравченка (1862-1945), який народився й зростав у Бердянську в сім’ї вихідця з козаків-задунайців. Це був один із перших етнографів, які наважилися вивчати у радянські часи звичаєве право – стародавні неписані правові норми, які виступали уособленням національної моральності. Про повагу до своїх козацьких коренів В. Кравченко писав у листах колезі по музейній справі Д. Яворницькому [НТЕ 1991: 71].

У 1909 році у «Літературно-науковому віснику» у Львові вийшло в світ оповідання В. Кравченка «Над морем», у якому автор змалював рибальські традиції й побут дорослих і дітей одного з прибережних районів Бердянська, у якому пройшло дитинство автора, – району Лісок. Опис ряду звичаїв рибалок схожий на козацькі звичаї, з якими завжди добре обізнані й діти рибалок. На думку В. Кравченка, писане право ніколи не зможе охопити всієї різноманітності й багатства життєвих стосунків. Про те, що на звичаєве право ліщанської громади мали великий вплив саме козацькі звичаї, свідчить цілий ряд моментів оповідання В. Кравченка «Над морем». Наведемо уривок із розділу «Виноградарі», зберігаючи орфографію В. Кравченка.

Персонажа-підлітка Полікарпа Пацанчука спіймали на крадіжці винограду в сусідів. Злодія ловили всієї вулицею: «– Шапку, шапку взяти! – загули дитячі голоси. Дітвора мала рацію, бо кожне ж з них є з себе той же «виноградар», як і Палікашка – не в одного з них теж шапка, або хустка пропала з голови, адже їх також ловили у виноградниках і теж били… Чим дужче б’ють виноградаря, тим він більше повинен терпіти – свою хвабрість мовчанням треба доказувати!.. А збути ся шапки-штанів?!. Та се ж сором на все підгороддє!.. Се так, як от часом буває на війні – москалі стеряють полкового стяга!..» [Кравченко 1909: 68]. Відомо, що в січовиків шапка була не просто головним убором, а становила атрибут честі. Потрапивши в полон до ворога, козак тримався з гідністю. Історія зберегла свідчення, коли козаки мужньо переносили тортури й навіть сміялися в обличчя супротивнику, сидячи на палях.

Підлітка-крадія прив’язали на вулиці до дерева біля хати тих людей, у яких він рвав виноград. Украдений виноград поклали перед ним на його штанях. За звичаєм, усі могли кепкувати з хлопця, аж доки його батько не прийшов би по штани й шапку до тих людей, у яких син зробив крадіжку. Таке суворе покарання не співпадає з традиційним ставленням українців до дитячих крадіжок із садка чи баштана, яку, власне, дорослі не вважали за серйозний злочин. Подібна жорстка форма покарання дуже схожа на змалювання Д. Яворницьким суду й покарань у запорожців: «Найпопулярнішою стратою у запорізьких козаків було забивання киями біля ганебного стовпа. Киї замінювали запорожцям великоруські батоги. Якщо один козак украде в іншого якусь дрібницю, … то його приводили на площу, приковували до ганебного стовпа і тримали звичайно протягом трьох днів, а часом і більше, поки він не сплатить грошей за вкрадену річ. Протягом цього часу повз злочинця проходять товариші, причому одні мовчки дивляться на прив’язаного, – інші лають і б’ють його…» [Яворницький 1990: 151].

В. Кравченко показав і особливе ставлення рибалок до волі як до найціннішого скарбу, який вони не згодні проміняти ні на яку іншу річ. Один із героїв твору, старий дід Чупа, напідпитку завжди співає один і той же мотив: «Во-оля гуляла!», жалкуючи за старою козацькою волею. Знайомлячи читачів із секретами рибальства, О. Огульчанський залучає молоде покоління й до пізнання козацьких традицій, показує суттєві ознаки української ментальності.

Персонажі творів О. Огульчанського, як і закоханий у Дніпро герой повісті О. Гончара «Бригантина» Порфир Кульбака, дуже шанують волю. Не випадково юний герой називає її «право-волею». Певно, і в сучасних хлопчаків не зникає в душах козацьке прагнення до волі. О. Гончар підкреслював, що кожна література виростає на власній національній основі, тільки тоді вона неповторна і дійова. Це можна сказати і про характери героїв О. Огульчанського, розкриті через їх вчинки, життєву позицію, дбайливе ставлення до природи, здатність не втрачати почуття гумору навіть у скрутних ситуаціях, вміння дружити.

Про спорідненість традицій рибальства й козацтва В. Кравченко пише також і в своєму цінному етнографічному записі «Від’їзд у море рибалок та моряків у м. Бердянську», поданому до книги-журналу «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» упорядникові видання – фольклористці й соціологові К. Грушевській. Цей запис зберігається у бібліотечних фондах Державного архіву Запорізької області. Дослідник В. Морозюк підкреслює: «Як на мене, запис Василя Кравченка досить оригінальний, має не лише своє історико-пізнавальне значення, а сфокусовує в собі морально-етичні, духовні компоненти, чого так боялися «чистильники» нашої національної науки і культури» [Кравченко 1993: 2]. Матеріали запису дають підстави науковцеві зробити слушний висновок про ряд спільних ознак у побуті й поведінці козаків та рибалок. Описана В. Кравченком оселя рибалок-забродчиків, яка називається «завод», нагадує курінь січовиків, бо в ньому є ікони, заборонено палити, проводяться колективні молебні перед виходом у море. Тих, хто наважиться палити в заводі, карають.

Як і козаки, рибалки особливо шанують святого Миколая. Сучасні моряки й рибалки також звертаються до нього з молитвами. Не випадково у Києві діє храм святителя Миколи Чудотворця на воді. Керівника ватаги забродчиків, які живуть колективами із 30-40 осіб по заводах, звуть не «капітаном», як у моряків, а «отаманом», як у січовиків. Рибалки слухаються його, як козаки представників своєї старшини. Не тримають на баркасах тих матросів, які лаються і проклинають. Перед виходом у море рибалки обов’язково говіють, моляться і просять пробачення у своїх рідних та сусідів.

Знаходимо споріднені явища у житті рибалок другої половини ХХ-го століття у повісті для дітей О. Огульчанського «Як сплять дельфіни». Автор писав, що повноправними членами екіпажу човна «Ластівка», який вирушав на острів Очеретяний ловити бичків, були троє людей, кіт Акбар, який мав охороняти рибальський табір від нашестя мишей і пацюків, а також півень Наполеон, що мав виконувати роль будильника. О третій годині ночі він мав будити рибалок для виходу в море. Кіт і півень уже не раз побували на острові й довели свою користь людям. Запорожці брали на борт своєї чайки півня, який мав сповіщати в поході час. Д. Яворницький писав, що у зимівниках на Січі козаки мало розводили курей, але півень, хоча б і без курки, був усюди, бо «він співом показує їм час уночі» [Яворницький 1990: 290]. З півнем на першій мажі у своїй валці вирушали в дорогу й чумаки, яким теж необхідно було знати час.

Як вірного друга людини люблять і цінують коня земляки героїв повісті Б. Комара «Диваки» Сашка й Миколи. Доглядаючи за колгоспними лошатами, хлопці з села Лепехівки з нетерпінням чекають пори, коли можна покататися на підшефних лошатах верхи, щоб відчути себе справжнім вершником. Шанобливе ставлення до коней передалося дітям від старших поколінь, яким коні допомагали воювати й працювати на землі. На Січі теж високо цінували коня, який не раз рятував вершникові життя у небезпечних ситуаціях. У фольклорних зразках коня називають братом, другом. Не випадково його характеризують епітетом «вірний».

Отже, козацькі риси вдачі, спосіб мислення, зразки поведінки січовиків так міцно тримаються в генах українців, що згадку про запорожців важко вилучити з підсвідомості народу міцну родову пам’ять, саме той ненависний неосталіністам «голос крові». До кінця змінити й завуалювати риси української ментальності у самих письменників та в змальованих ними героїв тоталітарна система не змогла. Ці явища або натяк на них зустрічаються у ряді досліджених пригодницько-шкільних повістей для дітей 1960-1980-х років. Таким чином, переповідаючи про давні традиції пращурів, особливості ментальності представників українського етносу, письменники передавали юним читачам і національний дух, без якого будь-яка традиція стає мертвою.

Бібліографія

1. Базилевський 2008 – Базилевський В. Холодний душ історії. – К, 2008. – 680 с.

2. Кравченко 1909 – Кравченко В. Г. Над морем / Літературно-науковий вісник. – 1909. – квітень-червень. – С. 57-85.

3. Кравченко 1993 – Кравченко В. Як бердянці в море ходили / Південна зоря. – 1993. – 7 липня. – С. 2.

4. НТЕ 1991– Листування Дмитра Яворницького та Василя Кравченка (1913-1935) / Народна творчість та етнографія. – 1991. – №3. – С. 67-75.

5. Огульчанський 1982 – Огульчанський О.Я. Знахідка на все життя: Повісті / Рецензент та автор післямови Б.Й. Чалий. – К., 1982. – 254 с.

6. Панченко 2004 – Панченко В. Меч Щербицького проти «Меча Арея»// Дивослово. – 2004. – №9. – С. 53-60.

7. Петрушенко 2001 – Філософія: Курс лекцій. – К, Львів, 2000, 2001. – 448 с.

8. Кремень 2004 – Філософія: Підручник / За загальною редакцією В.Г. Кременя, М.І. Горлача. – Х., 2004. – 736 с.

9. Фіалко 1964 – Фіялко В.С. Лопушаний Король: Повість. – К., 1964. – 131 с.

10 Яворницький: 1990 – Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. –Львів, 1990. – Т. 1.–319 с.

Ольга Будугай (Переяслав-Хмельницький)

ХУДОЖНЄ ЗМАЛЮВАННЯ РИС УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ В ПРИГОДНИЦЬКО-ШКІЛЬНИХ ПОВІСТЯХ ДЛЯ ДІТЕЙ 1960-1980-х РОКІВ

Резюме

У статті аналізуються найхарактерніші риси української ментальності, змальовані на прикладах пригодницько-шкільних повістей для дітей 1960-1980-х років О. Огульчанського, О. Гончара, В. Фіялка, Б. Комара. Йдеться про особливості національної ментальності, які передусім виявились у феномені запорозького козацтва: шанування індивідуальної свободи, емоційність, антеїзм, кордоцентризм, відчуття близькості з природою. Зображуючи відгомін давніх традицій пращурів-козаків у житті дитини, особливості ментальності представників українського етносу, письменники передавали юним читачам і національний дух, без якого будь-яка традиція стає мертвою.

OlhaBUDUHAY

ARTISTIC IMAGE of LINES of UKRAINIAN MENTALITY is In ADVENTURE-SCHOOL STORIES FOR CHILDREN of 1960-1980th

Summary

The most personal touches of Ukrainian mentality, represented on the examples of adventure-school stories for the children of 1960-1980th of O. Ogul'chansky, O.Gonchar, V. Fiyalko, B. Komar analysed in the article. Speech goes about the features of national mentality, which more first of all appeared in the phenomenon of thezaporoz'kogocossacks: honouring of individual freedom, emotionality, anteizm, kordocentrizm, feeling of closeness with nature. Representing the faint sound of old traditions of ancestor-cossacks in life of child, feature of mentality of representatives of Ukrainian nation, writers passed to the young readers and national spirit without which any tradition becomes dead.

Відомості про автора

Будугай Ольга Дмитрівна – доценткафедри літератури і методики навчання ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди».

Адреса: вул. Сухомлинського, 34, кімн. 606, м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.

моб. тел. 8-096-850-51-51.

Секція «Ментальність».