Література:

Запорізький електромашинобудівний завод "Іскра" // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – С. 241.

(Крилов М. В.)

Один із 13 дітей Франца Классена (1870-1924) та Жюстін Вібе (1874-1933) Классен Корнеліус Франц народився 3 серпня 1894 року. Із колоністів Таврійської губернії. В 1917 році був делегатом Всеросійського менонітського конгресу в с. Орлово (Молочанська волость Баврійської губернії). В 1920-1921 рр. разом із П. Фрізе представляв менонітські громади в «Обєднаній раді релігійних товариств та груп» (заснована в 1919 році). В 1921 році К. Ф. Классен обирається членом «Комітету допомоги голодаючим» (м. Москва). Сприяв роботі благодійних організацій «Американська адміністрація допомоги» та «Американська менонітська допомога». Був одним із ініціаторів створення «Всеросійського менонітського сільськогосподарського товариства», заступником його голови (1923-1928). Классен організував декілька конгресів товариства, приймав участь в укладанні уставних документів, сприяв реалізації еміграційної програми.

З 1928 року перебував в еміграції; очолював Менонітську братську церкву (Канада). К. Классен - делегат Всесвітніх менонітських з’їздів у Данцигу (1930), Амстердамі (1936), Базелі (1952). З початку 50-х років ХХ ст. – один із лідерів менонітських товариств Канади та Німеччини. В останні роки життя був редактором журналу «Der Mennonit».

Твори

 TheMennonitesofRussia. 1917-1928 / KlassenC. // Mennonite Quarterly Review. – 1932. - № 4.

Література про життя та діяльність

 Винниченко І. Німці в Україні : біобібліогр. довід. / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. – К. : [Геопринт], 2011. – 356 с. : іл. – Із змісту : Классен Корнеліус Франц. – С. 166.

 Немцы России : энциклопедия. Т. 2 : К-О. – М. : ЭРН, 2004. – 747 с. – Из содерж. : Осташева Н. Классен Корнелиус Франц. – С. 99-100.

***

 Об устройстве менонитского обычного делового съезда [1905-1916] [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://anabaptist.ru/obmen/histjry…

 Осташева Н. Классен Корнелиус Франц [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://www.rusdeutsch-panorama.ru/jensik_statja.php?mode=views…

Cornelius F. Klassen [Электронныйресурс]. – Режимдоступа : htpp://yandsearch?clid=4031&ir=960&text…

 Klassen, Cornelius Franz «C. F.» (1894-1954) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://www.gameo.org/encyclopedia/contens/k535ME.html

Cornelius Franz «C. F.» Klassen [Электронный ресурс]. – Режим доступа : htpp://nana.lib.umanitoba.ca/icaatom/index.php/klassen-cornelius…

Література про життя та діяльність :

Верный сын Родины // Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Сов. Союза. – Запорожье, 1962. – С. 70-72.

Ілля Петрович Бурлай - молодший брат видатного художника, заслуженого діяча мистецтв Татарії, лауреата премії ім. Г. Тукая Олексія Петровича Бурлай. Народився в с. Ористопіль Катеринославської губернії (нині - Дніпропетровська область) 4 серпня 1919 року. Серед братів і сестер вирізнявся своєю зовнішністю – світлим волоссям і волошковим кольором очей та був улюбленцем матері Марії Авксентіївни Каліберди (прізвище Бурлай вона від чоловіка не отримала, оскільки Петро Григорович Бурлай був потомственим козаком з кількасот річною козацьким родоводом і не міг женитися та дати своє прізвище жінці, діти ж отримали прізвище батька). Іллюша, як ласкаво називала його мати, ріс дуже тихим і спокійним хлопчиком, любив спостерігати за навколишнім світом та природою.

            Оскільки Ілля з Олексієм були погодки, то й інтереси були схожими і потяг до малювання був у обох юнаків. Разом вони прийшли до Запоріжжя слідом за старшим братом Василем, який працював на Дніпробуді і самі встигли попрацювати до закінчення будівництва, потім пішли працювати на цегельню в селищі Карантинка. Коли Олексій вступив до Запорізького авіаційного технікуму, Ілля став вільним слухачем і працював. У вільний час юнаки займалися малюванням. Часи були складні, дістати гарний папір, а тим паче полотно чи фарби було дуже складно, тому використовувався любий матеріал, що був під рукою: картон, папір, олівець грифельний і хімічний, який, якщо його намочити малював синім кольором та широко використовувався при кресленнях, в копіювальній і стенографічній роботі. Перша серйозна графічна робота з топографії, яку довірили талановитим юнакам Іллі й Олексію – топографічна робота з розташування цегельно-черепичного заводу № 31-32 в селищі Карантинка. Ці креслення були зроблені ними з «висоти пташиного польоту» з літака “кукурудзяника” у 1937 році. Наразі, фото цієї роботи зберігається в Запорізькому музеї-галереї прикладної кераміки і живописної творчості Іллі й Олексія Бурлай і розміщено в постійній експозиції присвяченій творчості братів – художників.

            На відміну від Олексія, що захоплювався тематикою великих будівництв, героїкою праці людей, Ілля писав натюрморти і пейзажні роботи, присвячені красі природи, особливо старанно вимальовуючи кожну квіточку і травинку. Та, верх над малюванням, взяла праця на землі, Ілля Петрович став знаним садівником і квіти на папері перетворились на красиві композиційні роботи у квітниках. Тож, ведучи селекційний відбір, створював нові сорти. В саду біля будинку на одному дереві росли рожеві сливи розміром з персик, сині волохаті персики і абрикоси зі смаком сливи, все це вирощено було Іллею Петровичем через щеплення різних сортів фруктів і гарно плодоносило. Своїми експериментальними досягненнями він ділився з садівниками по всьому тодішньому союзу, переймав досвід інших селекціонерів. Іллю Петровича, як досвідченого садівника запрошували для робіт з озеленення і розробки нових квітникових композицій для баз відпочинку запорізьких заводів, навіть, коли він вже був на заслуженому відпочинку. Тож, створені його руками клумби і  розарії, радували око відпочиваючих своїм різнобарв’ям і тонким ароматом квітів багато років.

            Проживши складне, але разом з тим, насичене життя, Ілля Петрович Бурлай залишив нащадкам спогади про себе в образі квітучого саду.

(В. І. Бурлай, Н. В. Криклива (Бурлай))

Література про життя та діяльність :

Баталкіна, В. І.  Запорізький музей-галерея прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна. – Дніпропетровськ ; Запоріжжя : АРТ-ПРЕС, 2011. – 96 с. : іл., фото. – Парал. тит. арк., та текст нем.

Генерал-хорунжий Чорноморського Козацького війська, Українського Козацтва (2018).

Нагороджений медаллю Міністерства оборони України “За сприяння збройним силам України” (2017), медалями Мелітопольської міської ради: “Волонтер України. За покликом душі” (2017) та “За внесок у розвиток міста Мелітополя”, медалями Міжнародної літературно-мистецької Академії України: Івана Мазепи (2017), Олександра Довженка (2017).

Твори:

Нова братина : поезії / О. М. Гончаренко ; Олег Гончаренко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – 250 с.

Я прошу вас - живіть! : роман-щоденник. Хроніки славного міста світайгорода та прилеглої провінції трої / О. Гончаренко ; Олег Гончаренко. – [Мелітополь : Люкс], 2016. – 236 с.

В чеканні нової трави : апокрифи дійсності / О. М. Гончаренко ; Олег Гончаренко. – К. : Фенікс, 2016. – 208 с.

            Астрофізми вічної гончарні : сорочинський розпродаж / О. М. Гончаренко ; Олег Гончаренко ; худож. Валерій Прохін. – Мелітополь : [Люкс], 2016. – 56 с. : іл.

Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука) / О. Гончаренко ; Олег Гончаренко. – К. : Фенікс, 2011. – 512 с., 4 л. іл.

Український порідник : поетичний оракул віри, надії, любові : [вірші] / О. Гончаренко ; Олег Гончаренко. – [Мелітополь : Люкс], 2011. – 382 с.

Напроти пам'яті (Проталини дзеркала) / О. М. Гончаренко ; Олег Гончаренко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 244 с. : іл.

Наголоси і наголоси : (сага про Спрагу) / О. Гончаренко. – Мелітополь : Люкс, 2007. – 256 с.

***

Щоб за майданом колосилось небо... : [добірка віршів] / О. М. Гончаренко // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки письменників України. – Запоріжжя, 2017. – С. 162-174.

[Добірка віршів] / О. М. Гончаренко // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя, 2008. – С. 175-183.

[Добірка віршів] / О. М. Гончаренко // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М.]. – Мелітополь, 2009. – С. 340-356.

Публікації:

Критерії ефективності асиметричних кризових стратегій в умовах сучасної "гібридної війни" / О. М. Гончаренко // Гілея . Науковий вісник. – 2017. – № 9(124). – С. 288-290. – Бібліогр.: 4 назв.

Проблеми превентивного кризового менеджменту в асиметричній системі міжнародних відносин / О. М. Гончаренко // Гілея . Науковий вісник. – 2016. – № 10(113). – С. 331-334. – Бібліогр.: 7 назв.

Концепція державотворення за поетичними творами Т. Г. Шевченка / О. М. Гончаренко // Науковий потенціал славістики: історичні здобутки та тенденції розвитку : тези доповідей Міжнар. наук. конф. до Дня слов'янської писемності і культури (Київ, 21 трав. 2015 р.) / НАН України [та ін. ; редкол.: О. С. Онищенко (голова) та ін.]. – К. : [НБУВ], 2015. – С. 56-58. – Бібліогр.: 2 назв.

Про основні концепти міфоритуального програмування життя воїна в українському козацькому фольклорі / О. М. Гончаренко // Вісник ЗНУ. Філологічні науки. – 2013. – № 3. – С. 36-41. – Бібліогр.: 20 назв.

Література про життя та діяльність:

Олег Миколайович Гончаренко // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 161.

Стадніченко, О. О.  ГончаренкоОлег Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=5668&lang=ukr

(Романів Н. В.)

"Червоний промінь" стільки літ не гасне

Бажаний гість в будинках наших сіл,

Освітить без запізнення він ясно

Усе, що відбувається довкіл.

(В. Коваль)

Газета "Червоний промінь" - ровесниця Запорізької області. Перший номер Запорізької районної газети побачив світ 6 серпня 1939 року. Первинна назва видання, яке виходило щоденно тиражем у чотири тисячі примірників, «За більшовицькі колгоспи». Після війни – газета змінивши назву «Зоря комунізму» стала органом Верхньо-Хортицького райкому партії та райвиконкому, періодичність її - дві на тиждень, а тираж складав дві тисячі примірників. В період укрупнення районів – ( 10 травня 1962 - 30 березня 1965 року) -це об`єднана газета Запорізького і Вільнянського районів - "Дніпровські вогні". З 1 квітня 1965 року газета почала виходити під нинішньою назвою "Червоний промінь" як орган Запорізького райкому партії та райвиконкому. У складні роки буремної історії розпочався її життєвий шлях. Неможливо підрахувати, скільки злободенної інформації підготували мешканцям району журналісти за сім з половиною десятків років, про долю скількох земляків написали, скільки зробили "гарячих" репортажів, щоб донести людям правду про події в районі, області, державі.

Редакторами районної газети повоєнних часів були: М. Куценко, В. Шепель, Г. Кузьменко, Ю. П. Іванець. Десятки трудових років віддали районній газеті журналісти : В. П. Таран, Г. Т. Таран і Р. Г. Логанова, В. В. Гетало і О. І Нарушевич, М. Ф. Степановська, Л. М. Недоморацька та інші. Матеріали про знаних людей району, інформація для читачів різного віку , цікаві тематичні сторінки ( "Ми", "Берегиня", "Слово") - усе це можна знайти на шпальтах газети. Найважливіші освітянські події вдало ілюструють фотокореспонденти.

Більше двадцяти років,(з жовтня 1989-го) очолює газету редактор О. Якименко - член Національної спілки журналістів, переможець обласного конкурсу-огляду творчих журналістських робіт з пропаганди рідної мови. Колеги, мешканці району, читачі цінують її за високий професіоналізм, чуйність, відповідальність. У процесі творення газети О. Г. Якименко сповідує об`єктивність, толерантність. Газета багато років ставала переможцем обласного професійного творчого конкурсу у номінації "Краща районна газета року". Більше 20 років у Запорізькому районі проводиться турнір на Кубок "Червоного променя". У 2011 і 2012 роках газета стала переможцем Всеукраїнського рейтингу "Сумлінні платники податків" у номінації "Сумлінний платник податків у сфері мас-медіа" в категорії "Малі підриємства".

В день професійного свята 6 червня 2013 року редактор газети О. Г. Якименко отримала державну нагороду - почесне звання "Заслужений журналіст України", заступник редактора Наталія Стіна і оператор комп`ютерної верстки О. Невілько нагороджені грамотами районної державної адміністрації., завідуюча відділом молодіжної політики редакції О. О. Ковальова Почесною грамотою за низку публікацій, присвячених подіям Великої Вітчизняної війни, долям земляків, історії населених пунктів та установ району.

Ми віддані покликанню до скону,

В нас місія почесна і важка.

Ми пишемо історію району,

Літопис, що лишиться у віках.

Л. Коваль

            Газета є однією з найстаріших україномовних видань в районах області. Заснована у далекому 1939 році, вона разом зі своїми читачами пройшла нелегкий шлях. В різні часи мала різні назви: "За більшовицькі колгоспи", "Зоря комунізму", "Дніпровські вогні", з нинішньою назвою виходить з 1 квітня 1965 року. У зв’язку з тимчасовою окупацією гітлерівськими загарбниками, газета змушена була припинити вихід, але після визволення району від ворога поновила свою роботу.

            Вона ніколи не була стороннім спостерігачем життя, а літописцем,  який фіксував тогочасні події. На її шпальтах спресована історія, закарбовані різні дати, події, факти, висвітлюються тенденції суспільного розвитку, передовий досвід, проблеми економічного становлення, розвитку аграрного сектору, освіти, медицини, культури району.

            З допомогою газетних матеріалів читачі можуть занурюватися у будь-який відрізок часу, знайомитися з його особливостями, життям, працею, мріями, прагненнями попередніх поколінь, що залишили помітний слід на землі, внесли свою частку в минувшину і майбуття.

У повсякденних  газетних новинах знайшли відображення будні післявоєнних п’ятирічок  і семирічок, відомості про новобудови, продукцію підприємств, полів і ферм таінше.

            Всім відомо, що головне багатство – люди. В районі народилися чи проживали багато знатних людей, що лишили помітний слід на нашій землі, прославили себе і Україну своїми славними ділами. На сторінках газети розповідається про А. О. Василенка – лауреата Державної премії СРСР, археолога О. В. Бодянського, науковця А. А. Хижняка, Героя Радянського Союзу, медсестру Л. С. Кравець, Героїв Соціалістичної Праці В. К. Ігнатенка, Л. Г. Чорну, В. К. Кочуренко, учасників Антитерористичної операції, почесних громадян Запорізького району Ю. А. Дьячкова, В. А. Ломейка, П. В. Мазура, О. С. Стасюка та багатьох інших.

            В умовах будівництва молодої незалежної держави набуває пріоритетного значення дослідження рідного краю, вивчення і популяризація яскравих сторінок регіональної історії, самобутньої культурної спадщини та унікальних природних ресурсів, тому газета приділяє велику увагу висвітленню матеріалів краєзнавчої тематики.

            Цим безцінним архівом (газетними підшивками) користується багато допитливих і зацікавлених людей – істориків, краєзнавців, літераторів, журналістів, вчителів, студентів, учнів для написання рефератів, наукових статей, докладів, адже книг з історії району майже немає.

            Сьогодні газета іде в ногу з життям, яке ставить щодня нові й нові вимоги, оперативно реагує на зміни в суспільстві, висвітлює найголовніші події, повідомляє про перемоги і поразки.

(Г. М. Нагорна)

            Література:

            45 років співпраці з “Червоним променем” : [В. Ф. Чередниченко із Лукашевого] // Червоний промінь. – 2014. – 9 серп. (№ 85-86). – С. 7.

            Якименко, О.  Ми – у вашому домі, ви - у нашому серці // Червоний промінь. – 2014. – 9 серп. (№ 85-86). – С. 4-5.

            Якименко, О.   “Червоному  променю” - 75 // Червоний промінь. – 2014. – 25 січ. (№ 8). – С. 3.

            Івахненко, Н.  “Червоний промінь” - в Австралії // Червоний промінь. – 2009. – 5 серп. (№ 60). – С. 5.

            Коваль, В.  "Червонопромінцям" присвячується…: [вірш] / Віра Коваль // Червоний промінь. – 2009. – 5 серп. (№ 60). – С. 6.

            Якименко, О.  Сімдесят років на вістрі часу // Червоний промінь. – 2009. – 5 серп. (№ 60). – С. 1.

            Недоморацька, Л.  Як народжується газета? Як і дитина, в муках і любові // Червоний промінь. – 2004. – 6 серп. – С. 5.

            “Червоному променю” - 65 // Запоріз. правда. – 2004. – 5 серп. – С. 2.

            Якименко, О.  Дзеркало району і душі // Червоний промінь. – 2004. – 6 серп. – С. 1, 2.

            “Червоному променю” - 60 // Индустр. Запорожье. – 1999. – 6 авг.

            Якименко, О.  60 років взаємодовіри і взаємотворення // Червоний промінь. – 1999. – 6 серп.

            Шепель, В.  Майже сорок років тому… // Червоний промінь. – 1989. – 20 черв.

Андрєєв К. Відзначили день журналіста: [гол. ред. газети "Червоний промінь" О. Якименко присвоєно звання "Заслужений журналіст України"] / Костянтин Андрєєв // Запоріз. правда. - 2013. - 8 черв. (№ 66). - С. 2.

Ольга Якименко - заслужений журналіст України // Горожанин-Информ. - 2013. - 13 июня (№ 22). - С. 12 ; Червоний промінь. - 2013. - 8 черв. (№ 43). - С. 1.

"Червоний промінь" на теренах України, області, району // Червоний промінь. - 2013. - 8 черв.(№ 43). - С. 1.

Якименко О. Сімдесят років на вістрі часу / Ольга Якименко // Червоний промінь. - 2009. - 5 серп. (№ 60). - С. 1.

Недоморацька Л. Як народжується газета? Як і дитина: в муках і любові / Лідія

Недоморацька // Червоний промінь. - 2004. - 6 серп. (№ 59-60). - С. 5.

"Червоному променю" - 65 // Запоріз. правда. - 2004. - 5 серп. - С. 2.

Кузьменко Г. На пульсі життя / Г. Кузьменко // Запоріз. правда. - 1979. - 5 серп.

Твори:

Байда, князь Вишневецький : [драма (1553-1564)] / П. Куліш // Драматичні твори : [збірка] / уклад. Савченко О. М. – К., 2008. – С. 491-605.

Чорна Рада : хроніка 1663 року : роман / П. Куліш. – К. : Котигорошко, 1993. – 160 с. – (Шкільна б-ка).

Исторія возсоединения Руси. Т. 1 : от начала колонизации опустошенной татарским погромом Кіево-Галицкой Руси до начала столетней козацко-шляхетской войны / П. А. Куліш. – СПб. : Общественная польза, 1874. – 366 с.

Записки о Южной Руси. Т. 2 / издал П. Кулиш. – СПб. : [тип. А. Якобсона], 1857. – 356 с.

Записки о Южной Руси. Т. 1 / издал П. Кулиш. – СПб. : [тип. А. Якобсона], 1856. – 324 с.

Література про життя та діяльність :

Капельгородська, Н. М.  Куліш Пантелеймон Олександрович : [за його романом “Чорна рада” на Київ. кіностудії ім. О. Довженка М. Засєєв-Руденко створив однойменний телесеріал (2000, 9 серій)] // Капельгородська, Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 321.

Пантелеймон Куліш // Золота книга української еліти : інформ.-іміджев. альманах : у 6 т. – К., 2001. – Т. 2. - С. 110-111. – Текст укр. та англ. мовами.

Література:

Храм Бога Отца Милосердного // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть. – [Запорожье, 2011]. – С. 96.

У католиков свой храм // Настоящая газета. - 2005. - 20 янв. - С. 3.

Воронцова, О.  Запорізькі католики святкують Різдво з новими дзвонами // Запоріз. правда. - 2005. - 24 груд. (№ 201). - С. 1.

Юдина, А.  Открылась первая католическая церковь // Новый день. - 2004. - 19 авг. - С. 3.

В Запорожье открывается католический храм // Суббота плюс. - 2004. - 5 авг. (№ 32). - С. 3.

Открывается Храм Бога Отца Милосердного // МИГ. - 2004. - 5 авг. (№ 32). - С. 2.

Будерчик, Л.  Долгая дорога к храму // Улица Заречная. - 2004. - 5 авг. (№ 32). - С. 1.

Піддубна, О.  Храм Бога Отця Милосердного // Запороз. Січ. - 2004. - 10 серп. - С. 3.

Багнюк, А.  Храм для всіх : у Запоріжжі відкрився храм, наріжний камінь якого освятив Папа Римський // Україна молода. - 2004. - 10 серп.

Література та інтернет-ресурси:

Ємець, О. М.  Запорізький Олекса // Енциклопедія сучасної України. – К., 2010. – Т. 10 :  З - Зор. - С. 304.

Хмельковський, Л.  Олекса Запорізький - український байкар ХХ століття // Свобода. - 2005. - 29 лип.

Бочарова, Л.  Таланти, яким не дали розквітнути : [в т. ч. про О. І. Сеника] // Запоріз. університет. - 2005. - 25 січ. (№ 2). - С. 3.

Сеник Олексій Ілліч[Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Режим доступу до статті : http://uk.wikipedia.org/wiki/Сеник,_Олексій_Ілліч

Ємець, О. М.  Олекса Запорізький (Олексій Ількович Сеник) [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6729&lang=ukr

Література та інтернет-ресурси:

Голдобін, А. І.  Бережний Сергій Іванович // Голдобін, А.Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 524.

Бережний Сергій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=5335&lang=ukr

Література про життя та діяльність :

Голдобін, А. І.  Підгола Павло Михайлович // Голдобін, А.Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 628.

(Тюркеджи І. В.)

Відомий бердянський лікар Жером Ілліч Гольдштейн народився 13 серпня 1844 року. Закінчив Київський університет.

У 1871 р. поступив на службу. Виконував обов’язки лікаря в Бердянській жіночій гімназії. З 9.10.1876 р. служив у Бердянській чоловічій гімназії. 15.02.1882 р. отримав чин колезького радника.

У 1898 р. за клопотанням ненадовго звільнений з обох гімназій. Невдовзі знов став лікарем Бердянської чоловічої гімназії.

27.03.1901 р. Ж. І. Гольдштейну призначена пенсія на підставі вислуги 30 років з наданням права продовжувати лікарську службу в гімназії. З 1906 р. викладав уроки гігієни.

У 1915 р. запрошений на посаду санітарного попечителя по м. Бердянську. У 1916 р. серед співробітників гімназії вже не значився. Продовжував лікарську діяльність у Бердянську. Автор ряду статей у журналі «Медичний огляд».

Нагороджений орденом Святого Станіслава 3 ступеня (21.12.1874 р.), орденом Св. Анни 3 ступеня (3.02.1887 р.), орденом Св. Володимира 4 ступеня (22.09.1907 р.), знаком бездоганної служби (22.08.1912 р.); крім того, знаком Червоного Хреста і медаллю в пам’ять царювання імператора Олександра ІІІ.

 Помер 15 квітня 1928 року.

Література про життя та діяльність:

Константинова, В. Н.  Гольдштейн Жером Ильич // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1. А-Л. - С. 361.

Бердянська чоловіча гімназія (остання третина ХІХ століття): матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету / упоряд. І. І. Лиман, В. І. Константінова. – К. : Освіта України, 2006. – Т. 1. – 528 с. – Із змісту : Іменний покажчик : Гольдштейн Жером Ілліч. – С. 12, 76-78, 95, 206, 209, 210, 225, 238, 248, 392, 400, 402, 405-413 ; Лікар гімназії Ж. І. Гольдштейн [портрет] ; Пам’ятник Ж. І. Гольдштейну на Бердянському кладовищі. – С. 438.

Бердянська чоловіча гімназія (1901-1919 роки): матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету /упоряд.: І. І. Лиман, В. І. Константінова. – К. : Освіта України, 2007. – Т. 2. – 631 с. – Із змісту : Іменний покажчик. Гольдштейн Жером Ілліч. – С. 22, 23, 25, 98, 99, 111, 122, 165-168, 263, 375, 377, 382, 457, 461, 465, 466, 470, 475, 473-483, 485, 487-489, 573.

Бердянський державний педагогічний університет. Історія. Сьогодення / автори: В. А. Зарва, В. М. Константінова, І. І. Лиман [та ін.]. - Бердянськ : БДПУ, 2012. – 286 с. – Із змісту : Гольдштейн Жером Ілліч. – С. 14.

Література про життя та діяльність :

Варяник, О. В.  Ляшенко Харитон Александрович // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 530-531.

(Єременко М. М.)

Архімандрит Серафим (Тяпочкін Дмитро Олександрович) народився 14 серпня 1894 року в місті Новий Двір Варшавської губернії у дворянській сімї. В святому хрещенні отримав ім’я Дмитра на честь великомученика Дмитра Солунського. Його батько Олександр Іванович Тяпочкін (1861-1913) – надвірний радник, служив начальником пошти і телеграфу у різних містах, останнім з яких був Катеринослав. Мати, Елеонора Олександрівна Маковська, походила з багатої і знатної родини. Одна з двох її сестер, Поліна Олександрівна, була одружена з генералом Осетровим. Подружжя жило в Ялті при імператорському Лівадійському палаці. Двоє братів перебувало у Варшаві і деякий час займали важливі державні посади у польському уряді (вже після 1918 р.). Один був прем’єр-міністром, інший – міністром сталеливарної промисловості Польщі (до 1939 р.).

Батьки Дмитра - люди освічені й набожні, відзначалися душевною теплотою і любов’ю до Бога та ближніх. Господь послав їм п‘ятеро дітей – двох синів та три доньки. Дмитро був останнім у великій і дружній сім`ї Тяпочкіних. Старший брат Костянтин служив у кадетському корпусі при імператорі Миколі ІІ і був розстріляний більшовиками у 1922 р. Сестри Марія і Олена стали лікарями, а Надія – домогосподаркою.

Приклад батьків, любов до Бога не могли не вплинути на чисту душу та розум юнака. В сім років Дмитро достроково був прийнятий до Духовного училища у Варшаві. У 1911 р. зі згоди батьків Дмитро вступає до Холмської духовної семінарії Люблінської губернії, де остаточно утвердився в бажанні служити Богу. В 1917 р., по закінченні семінарії, він продовжує навчання в Московській духовній академії. Навчання в такому центрі православ’я захоплювало і збагачувало духовно, але більшовики в 1918 р. закрили академію, а студентів розпустили. Дмитро повертається до родини на Катеринославщину у містечко Кам’янка (Дніпродзерджинськ) і в пошуках заробітку влаштовується вчителем російської мови та літератури у Романківському сільському училищі. Тут він одружується з вчителькою математики Антоніною Вікторівною Онищенко.

У 1920 р. Дмитро починає пастирське служіння в Катеринославській єпархії. Час був важкий, двоє синів Дмитра у віці до двох років померли від голоду. Сім’я мала також доньок – Людмилу, Ніну і Антоніну.

В період руйнування церкви більшовиками освічений, ревносний у вірі і шанований народом отець благочинний звернув на себе увагу гонителів Церкви. На його життя були замахи. У 1933 р. від туберкульозу помирає його кохана дружина Антоніна Вікторівна. В ті роки йшла нова хвиля руйнації церков. Одного разу отцю Дмитру запропонували закрити храм. Він відповів: «Мій обов’язок не закривать, а відкривать храми». Коли закрили святі церкви в його приході, він змушений був служити, переходячи з храму в храм. Його переслідували.

В 1941 р., звинувативши у «незаконному» служінні та інших неіснуючих гріхах, його засуджують до десяти років ув’язнення без права переписки. Разом з ним в ув’язнення поїхали три його послідовниці, дві з яких там і загинули. Свій хрестний шлях він розпочав у КРАСЛАГі, а потім був переведений до сумнозвісного СТЕПЛАГу, але й там він продовжує служити Богу. Перед звільненням слідчий його запитав: «Що плануєте робити на волі?». Отець Дмитро відповів: «Буду служити священиком, як і служив». І йому добавляють ще 5 років поселення у Красноярський край(Туруханське заслання).

У 1955 р. він звільнюється і повертається в Дніпропетровськ.Отцю Дмитрію, ревносному у вірі, освіченому і авторитетному пастирю не знайшлося місця у Дніпропетровську. І тому він поїхав служити у найвіддаленіший храм Дніпропетровської єпархії в с. Верхній Токмак Чернігівського району Запорізької області настоятелем церкви в ім’я Архістратига Михаїла, де він перебував до червня 1958р. За цей період о. Дмитрію вдалося капітально відремонтувати храм та збільшити кількість прихожан. Після закриття храму його переводять в село Сурсько-Михайлівське Дніпропетровської обл., а в 1960 році отець Дмитрій на короткий час стає настоятелем Свято-Троїцького кафедрального собору у Дніпропетровську. Його служби були сердечні, проникливі і хвилюючі. Все це заставляло багатьох плакати під час богослужіння. Люди тягнулися до отця-настоятеля, це не влаштовувало владу. Уповноважений райвиконкому забрав у отця Дмитрія реєстрацію і наказав йому протягом двох днів покинути місто. Пізніше реєстрацію поновили, але без права служити в Дніпропетровській єпархії. Потім була служба в селі Соколівка Курсько-Бєлгородської єпархії. 26 жовтня 1960 року в цьому селі єпископ Курський і Бєлгородський здійснив постриг протоієрея Дмитра в монахи з ім’ям Серафим. Наступного року ієромонах Серафим був возведений у сан ігумена.

З 14 жовтня 1961 року і до кінця своїх днів отець Серафим був настоятелем Свято-Миколаївського храму в селі Ракитне Бєлгородської області. «Він випромінював світло праведності» - говорили про архімандрита Серафима ті, хто сподобився бачити цього святого старця, чи отримав від нього допомогу, хто жив за його настановами, кого Господь допустив сповідатися у нього і причащатися за літургією, яку осяяний молитвою батюшка правив, зі слізьми на очах, просячи Господа допомогти нужденним. Після кончини батюшки чудесні зцілення відбувалися на його могилі біля Свято-Миколаївського храму в селі Ракитне. Очевидці подвижницького життя старця свідчать про його прозорливість, дар зцілення, сумирність, безмежну любов до кожної людини. Тисячі паломників, священиків йшли у Ракитне. У отця Серафима було багато послідовників, і владу це дуже хвилювало. Помер архімандрит Серафим 19 квітня 1982 року на другий день Всесвітлого Христового Воскресіння. Багато духовних чад не змогли прибути в Ракитне вчасно, так як в багатьох телеграмах хтось змінив дату похорону, відмінені були і автобусні рейси. Більше двох годин йшло прощання з померлим. Через велике скупчення народу не всі бажаючі змогли підійти до гробу. На місці упокоєння старця затеплилась незгасима лампада, запалено багато свічок.

Російська православна церква високо оцінила пастирську працю отця Серафима – він був удостоєний сану архімандрита (1970), отримав право носіння другого хреста з прикрасами (1974), нагороджений орденами Святого Рівноапостольного Князя Володимира ІІІ ступеня (1977), Преподобного Сергія Радонежського ІІІ ступеня (1980), Патріаршою грамотою до 60-річчя служіння в священному сані. Старець з вдячністю приймав ці знаки уваги з боку керівництва, хоча не надавав самим нагородам великого значення. Він говорив: «Ведь я «поп-тихоновец», как было записано в моем уголовном деле, и это настолько для меня драгоценно, что заменяет все награды».

2007 року архімандриту Серафиму (Тяпочкіну) відкрито пам`ятник в селищі Ракитне Білгородської області (РФ), де він прослужив 21 рік. На постаменті викарбовані слова архімандрита Серафима: «Пребывающий в Боге – пребывает в любви».

Сьогодні російська православна церква розглядає питання про можливість загальноцерковної канонізації архімандрита Серафима (Тяпочкіна).

Література про життя та діяльність

Єременко М. Блаженні гнані за правду. Архимандрит Серафим (Тяпочкін),1894-1982): життєпис, спогади духовних чад, проповіді / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-принт, 2013. – 338 с. : іл.

Єременко М. Мир усім! : [православні храми та монастирі Чернігів. р-ну] / М. М. Єременко ; Микола Єременко. – Чернігівка : [б. в.], 2011. – С. 73-102.

Сафроний (Макрицкий, иеродиакон). Белгородский старец Серафим (Тяпочкин). 1894-1982. – М. : Техинвест-3, 2004. – 448 с. : портр.

Бадіон О. Стежками Північного Приазов`я : путівник / О. П. Бадіон, Ю. М. Діхтяр ; Асоціація «Екологічна освіта» ; Дит. екол. об-ня «Ехо». – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 254 с. : іл. – Із змісту : [про Михайлів. церкву в с. Верхній Токмак Чернігів. р-ну та її настоятеля о. Дмитрія (Тяпочкіна)]. – С. 27-30.

***

Большакова Т. Тут служив святий старець / Большакова Тамара // Нива. – 2011. – 2 лип. (№ 52). – С. 3.

***

Серафим (Тяпочкин) [Электронный ресурс] : Режим доступа : htpp://wikipedia.org/wiki…

Дегтярева М. Архимандрит Серафим (Тяпочкин) : «…Я священник, служить намерен» / Мария Дегтярева : [Электронный ресурс] : Режим доступа : htpp://www.pravmir.ru/arximandrit-serafim-tyapochkin…

Народився Андрій Федотович Хамула 15 серпня 1939 року в с. Левківка Погребищенського району Вінницької області. Закінчивши середню школу, працював на одному із київських підприємств.

Після служби в армії його життєвий шлях пов'язаний із Запоріжжям.

Андрій Федотович працював в управлінні тресту «Укргідроспецфундаментбуд» з 1965 р., а через два роки очолив комплексну молодіжну бригаду, яка мала справу з виготовленням фундаментів. Саме цьому колективу довелося освоювати нову техніку і не тільки впроваджувати її, але й вдосконалювати. Спільно зі спеціалістами проектного інституту робітники бригади А. Ф. Хамули створили цілий комплект принципово нових механізмів і пристроїв для спорудження буронабивних залізобетонних паль. Почалося освоєння нового методу робіт, який полягав в економічному підході до використання предметів праці і матеріалів.

Чимала заслуга передової бригади, якою керував Андрій Федотович, полягала і в швидкому зростанні в Запоріжжі житлового масиву Хортицький, Палацу спорту «Юність», приміщення цирку, багатопрофільної лікарні, багатоповерхових житлових кварталів, промислових підприємств.

Трудова звитяга А. Ф. Хамули відзначена багатьма державними нагородами. Він – кавалер орденів Леніна (1981) та Трудового Червоного Прапора (1974); нагороджений медалями «За трудову доблесть» (1966), «За доблесний труд» (1970), йому присвоєне звання «Заслужений будівельний УРСР», «Почесний громадянин міста Запоріжжя» (1988). Лауреат Державної премії УРСР.

Помер А. Ф. Хамула 12 серпня 2010 року.

(Ж. Д. Назаренко)

Література про життя та діяльність :

Шиханов, Р. Б.  Хамула Андрій Федотович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 51-52.

Хамула Андрій Федотович // Запорожье и запорожцы. – Запорожье, 2005. – С. 305.

***

Кандидати народу // Запоріз. правда. – 1985. – 20 лют. (№ 36). – С. 1.

Миколенко, К.  Трудовий рекорд щоденно // Комсомолець Запоріжжя. – 1985. – 20 серп (№ 100). – С. 1.

Клименко, М.  Першопрохідці // Молодь України. – 1985. – 8 верес. (№ 173). – С. 2.

Гордість за справу своїх рук // Запоріз. правда. – 1983. – 14 серп. (№ 173). – С. 1.

Сергєєва, І.  Робітнича висота // Запоріз. правда. – 1982. – 1 трав. (№ 84). – С. 2.

Дашевський, О.  На рівні часу // Запоріз. правда. – 19 жовт. (№ 205). – С. 2.

Література про життя та діяльність:

Насипайко Олександр Вікторович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. - С. 59.

Література про життя та діяльність:

Награданашла // ПравДа. - 2013. - 8 авг. (№ 31). - С. 31.

Ірина Миколаївна Ласка народилася 17 серпня 1939 року в с. Уст-Руське Горлицького району Краківської області, Польща. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка (1961) та Ленінградський інститут живопису, скульптури та архітектури ім. І. Репіна (1972). Філолог та мистецтвознавець.

У Запорізькому художньому музеї Ірина Миколаївна працювала з 8 вересня 1972 року. Заступник директора музею з наукової роботи. Головною метою перших співробітників музею, до яких належить І. Ласка, було поповнення музейної колекції.

Наукові інтереси І. Ласки були спрямовані на вивчення зібрання музею та творчості запорізьких художників. Митці вважали за честь почути від неї схвальний відгук, мати мистецький аналіз своєї творчості. Вона автор постійної експозиції живопису XIX- початку XX ст. та декількох фондових виставок: «Нові надходження» (1981, 1990, 1992, 1996, 2006 роки), «Художники Запоріжжя» (щорічних з 2002-го), «Дари живопису» (1996, 2006), «Скарби музею». Упорядник альбому «Запорізький художній музей» із серії «Скарби музеїв України» (Київ, 1984). Автор більш ніж 50-ти публікацій у газетах, журналах, збірках матеріалів та каталогах наукових конференцій, альбомах. За її активної участі було створено 35 різноманітних наукових телепередач циклу «Наш Ермітаж», який популяризував діяльність та колекцію Запорізького художнього музею.

І. Ласка – перший у Запорізькій області заслужений працівник культури України серед музейників. Вона не розділяла життя на музейне та особисте, віддаючи творчій роботі весь свій час. До свого 45-річчя Запорізький художній музей надрукував збірку наукових статей та матеріалів І. Ласки.

Померла 8 вересня 2011 року. Похована на Кушугумському кладовищі (Запорізький район).

(І. В. Атаманчук)

Література про життя та діяльність :

Ласка Ірина Миколаївна (1939 - 2011) // Запорізький обласний художній музей : 45-річному ювілею музею присвячується : наук. статті та матеріали / Департамент культури, туризму, національностей та релігії ЗОДА, КУ "Запорізький обласний художній музей" ЗОР ; [наук. ред. та упоряд. Г. Борисова]. – [Запоріжжя : б. в., б. р.]. – С. 3.

[Ласка, І. М.]  90 років (1922) від дня заснування Запорізької художньої професійної школи // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ"ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2011. – С. 37-39.

Завідувач музичної частини в театрі ім. М. Заньковецької у Запоріжжі та Львові (1944-1964), працював у музичних школах та училищах Запоріжжя та Дніпропетровська (нині - м. Дніпро), художнім керівником Запорізької філармонії.

            Основною рисою творчості талановитого композитора є безпосередність і простота висловлювання музичних думок, професійна майстерність театрального композитора, диригента, педагога. І ще дуже велика працездатність.

            Життя, віддане театру й музиці - так можна сказати про плідний шлях Олександра Марковича Радченка. Працюючи художнім керівником Запорізької обласної філармонії, він також викладав у музичних школах та училищах не тільки міста Запоріжжя, а й міста Дніпропетровська.

            Помер Олександр Маркович Радченко 20 січня 1975 року у Львові.

(І. М. Бичева)

Література про життя та діяльність:

Муха, А. І.  Радченко Олександр Маркович // Муха, А. І.  Композитори України та української діаспори : довідник / А. І. Муха. – К., 2004. – С. 246.

Радченко Олександр Маркович // Митці України : енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 499.

З висоти прожитих років розумієш, що такі люди, як Єжи Максиміліанович, приходять в наш світ, щоб зробити його кращим, добрішим, більш людяним. Своїм життєвим прикладом вони показують, що негаразди, перешкоди і злу волю можна подолати, не втрачаючи себе і не роблячись жорстоким. Відблиск їх особистості світить і після відходу з життя, як доходить до нас світло далеких зірок, навіть якщо вони погасли.

В. Голубков, один з перших учнів Є. М. Розенбаума

Єжи Максиміліанович Розенбаум - доктор педагогічних наук, професор, керівник науково-дослідної лабораторії, викладач кафедри методики викладання філологічних дисциплін ЗНУ, організатор і перший голова Запорізького обласного товариства польської культури імені А. Міцкевича. Людина, яку увПольщі вважають легендою.

Народився Є. Розенбаум 24 серпня 1919 року у Варшаві в родині фабриканта. Його батько Максиміліан і мати Цецилія були хрещеними євреями. Навчався у престижній польській гімназії, яку закінчив 1933 року, після цього поїхав вчитися до Бельгії. З 1936 року продовжив освіту на медичному факультеті Сорбонни. Закінчити курс завадила Друга світова війна, яка застала його на канікулах у Польщі. Єжи Розенбаум, подібно до багатьох, в сум'ятті слухав по радіо обнадійливі промови Молотова, який пропонував рятівний притулок в СРСР.  Разом з другом листопадової ночі 1939 року перейшов кордон. Радянський Союз “гостинно” зустрів Є. Розенбаума співробітниками НКВС. Майже рік тривало слідство, після чого оголосили вирок - 8 років перебування у виправно-трудовій колонії за нелегальний перехід кордону і підозру в шпигунстві. Відбувши у таборі 22 місяці, був звільнений достроково на підставі договору радянської влади і польського еміграційного уряду. Одразу ж спробував вступити в польську армію генерала Андерса, що прямувала до Ірану, але через короткозорість його не прийняли. Згодом опинився у Кара-Калпацькій автономній області. Захворів, потрапив до лікарні, там і залишився. Після одужання працював черговим фельдшером у лікарні. У Кара-Калпацькій області на той час знаходилося більше 3,5 тисячі поляків. 24 липня 1944 року в Любліні утворився перший Польський уряд. В цей час Єжи Максиміліанович очолює Союз польських патріотів. Ванда Василевська прислала з Москви телеграму: «Запорізька область - найродючіша в Україні». У 1944 році, коли радянська армія увійшла на польську територію і почався перший етап реевакуації, Єжи Розенбаум був зобов'язаний організувати відправку 3,5 тисяч поляків з Кара-Калпацької області у Запоріжжя. Завдяки цьому випадку майбутній професор опинився у Запоріжжі, в якому через велике кохання й залишився.

До 1946 року Є. Розенбаум завідував жіночою консультацією, перекладав для заводу «Комунар» технічні тексти з англійської та французької мови.

Після прийняття радянського підданства у 1946 році, почав працювати вчителем французької мови у запорізькій школі № 13.

1954 року здобув вищу освіту в Харківському державному педагогічному інституті іноземних мов ім. Н. К. Крупської.

1962 року захистив кандидатську дисертацію. Йому було присвоєно вчений ступінь - кандидат педагогічних наук, а в 1965 році - вчене звання доцент.

Коли в Запорізькому педагогічному інституті відкрився факультет іноземних мов, Єжи Максиміліанович виявився єдиним в даній сфері кандидатом наук. В інституті 12 років обіймав посаду завідувача кафедри французької мови.

1984 року захистив докторську дисертацію. Через рік йому було присвоєно вчений ступінь доктора педагогічних наук, а в 1987 році - вчене звання професор.

У Запорізькому педагогічному інституті працював на посадах старшого викладача французької мови, виконувача обов’язків доцента кафедри іноземних мов, завкафедри французької мови на посадах професора кафедр французької мови та романської філології. З 1992 року, коли на філологічному факультеті було введено новий предмет - польська мова, обіймає посаду професора кафедри методики викладання філологічних дисциплін.

Ім'я професора Єжи Розенбаума відоме далеко за межами України. З початком перебудови він часто виїздив з науковими доповідями за кордон, в тому числі і на запрошення ЮНЕСКО.

До останніх днів свого життя займався розвитком і зміцненням польсько-української дружби. Очолював організоване ним Запорізьке обласне товариство польської культури імені А. Міцкевича, був віце-президентом Всеукраїнського товариства вчених - вихідців з Польщі. За свою різнобічну діяльність у відродженні та поширенні польської культури, 24 листопада 1995 року, під час підписання договору про співпрацю в галузі культури та мистецтва між Україною і Польщею, Є. Розенбаум був нагороджений медаллю «Заслужений діяч польської культури».

З відходом у вічність Єжи Максиміліановича Розенбаума пішла в інший світ і ціла епоха, яскравим представником якої він був.

(С. В. Скрипак)

Література та інтернет-ресурси:

Розенбаум Єжи Максиміліанович // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930-2005) : ювілейна книга. - Запоріжжя, 2006. - С. 227-228.

Наш пан Ежи // Павлюк, О. Ю.  Судьбы поляков Запорожья / Ольга Павлюк. - Запорожье, 2006. - С. 9-65.

Волова, Л.  Ежи Розенбаум: страницы судьбы // Запороз. Січ. - 1994. - 21 верес.

Гординский, А.  Польская медаль - запорожскому профессору // Запороз. Січ. - 1995. - 19 груд.

Армяновский, В.  Профессор эдукации [Электронный ресурс] / Виктор Армяновский. - Режим доступа : istznu.org/dc/file.php?host_id=1&path=/page/issues/...

Полюшко, В.  Запорожец из Сорбонны [Электронный ресурс] / Валерий Полюшко. - Режим доступа : library.znu.edu.ua/articles/1718.ukr.html

Загинув на Світлозарській дузі (Донецька область);

Очолював кафедру економіки підприємства Запорізької державної інженерної академії (1991 - 2004) і Класичного приватного університету (2004 - 2010). Видав 28 монографій, понад 10 навчальних посібників з грифом МОН України, близько 450 публікацій у фахових виданнях.

У 1992-1993 рр. під його керівництвом проведена науково-дослідна робота з розробки концепції стратегічного розвитку м. Запоріжжя, яка дала змогу збільшити бюджет Запорізької області на 75 млн. грв. При розробці Стратегії розвитку Запорізької області до 2015 року Г. А. Семенов був керівником розділу аналізу промисловості Запорізької області.

Праці:

Удосконалення управління промисловими підприємствами на засадах контролінгу : монографія / Г. А. Семенов, О. В. Козуб ; Класич. приватний ун-т. – Запоріжжя : [КПУ], 2011. – 216 с.

Економічний механізм формування та використання оборотного капіталу підприємств : монографія / Г. А. Семенов, А. В. Бугай, О. О. Єропутова ; Класичний приватний університет. – Запоріжжя : КПУ, 2009. – 364 с.

Ефективні методи управління оборотними коштами на промислових підприємствах : монографія / Г. А. Семенов, М. І. Іванова. – Запоріжжя : [ЗЦНТЕІ], 2009. – 230 с.

Удосконалення організації матеріально-технічного забезпечення на підставі логістики : монографія / Г. А. Семенов, М. Г. Гиря. – Запоріжжя : [ЗЦНТЕІ], 2008. – 330 с.

Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : навч. посібник для вузів / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов ; М-во освіти і науки України, Гуманіт. ун-т "Запоріз. ін-т держ. та муніцип. упр.". – Вид. 2-ге , перероб. і доп. – К. : Центр навч. літ., 2006. – 232 с. : табл.

Економіка підприємства : навч. посібник для внз / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов ; М-во освіти і науки України, Гуманіт. ун-т "Запоріз. ін-т держ. та муніцип. упр.". – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К. : Центр навч. л-ри, 2005. – 326 с. : схеми, табл.

Техніко-економічні розрахунки на підприємстві : навч. посібник для внз / Г. А. Семенов, А. Г. Семенов, В. К. Станчевський ; М-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т "ЗІДМУ". – К. : Центр навч. літ., 2005. – 184 с. : табл.

Международные экономические отношения: анализ состояния, реалии и проблемы : учеб. пособие для эконом. спец. вузов / Г. А. Семенов, М. А. Панкова. – Запорожье : ЗГИА, 2002. – 308 с.

Организация и планирование хозяйственной деятельности на предприятии : [АвтоЗАЗ-ДЭУ] / Г. А. Семенов, А. Г. Семенов ; Мин-во образования и науки Украины. ЗГИА. – Запорожье : [б. и.], 2001. – 176 с.

Література та інтернет-ресурс:

Пам'яті колеги : некролог // Держава та регіони. Економіка та підприємництво. - 2015. - № 4. - С. 102-103.

До 75-річчя з дня народження і 45-річчя науково-педагогічної діяльності академіка АЕН України, доктора економічних наук, професора Семенова Григорія Антоновича // Вісн. екон. науки України. - 2014. - № 1. - С. 187-188.

До 65-річного ювілею та 35-річчя науково-педагогічної діяльності професора Семенова Григорія Антоновича // Вісн. Академії екон. науки України. - 2004. - № 1. - С. 140-141.

Семенов Григорій Антонович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=7024&lang=ukr

Володимир Іванович Моссаковський народився 27 серпня 1919 року в м. Мелітополь в сім’ї службовців. У 1939 році В. І. Моссаковський з відзнакою закінчив середню школу м. Дніпропетровська і вступив на фізичний факультет Дніпропетровського державного університету. У жовтні того ж року був призваний до лав радянської армії, пройшов усю війну. У грудні 1945 року демобілізувався і продовжив навчання в університеті за фахом «механік». Здобувши у 1950 році вищу освіту, вступив до аспірантури при кафедрі теоретичної механіки. Достроково у 1952 році захистив кандидатську дисертацію, у 1958 – докторську. З 1958 – професор. У 1967 році В. І. Моссаковського обрано членом-кореспондентом, а в 1972 році – дійсним членом Національної академії наук України. Член Національних комітетів України та Росії з теоретичної і прикладної механіки.

Професор В. І. Моссаковський є фахівцем у галузі математичної та прикладної теорії пружності, міцності та стійкості тонкостінних конструкцій. Під його безпосереднім керівництвом розроблені нові інтерференційно-оптичні методики дослідження, що дало змогу отримати ряд значних експериментальних результатів при вирішенні проблеми контактної взаємодії твердих тіл.

Його наукові дослідження відображені у понад 270 наукових робіт, в числі яких 7 монографії, 2 навчальних посібники для ВНЗ та ряд авторських свідоцтв. Під його керівництвом підготовлено і захищено 45 кандидатських та 10 докторських дисертацій, ним створена наукова школа в області механіки деформованого твердого тіла.

У період з 1964 по 1986 рр. В. І. Моссаковський – ректор Дніпропетровського університету. Тривалий час був радником ректора Дніпропетровського університету, керував науково-дослідною лабораторією прикладної математики і механіки.

Нагороджений медалями імені академіка С. І. Вавілова (1974), Срібною медаллю ВДНГ СРСР (1980), двома орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, , орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, «Знак Почесті», «Князя Ярослава Мудрого» V ступеню, «За мужність» та ін. В. І . Моссаковський – заслужений діяч науки і техніки України, почесний громадянин м. Дніпропетровська (нині м. Дніпро) (1999).

Помер В. І. Моссаковський 13 липня 2006 року у віці 86 років. Похований на Запорізькому цвинтарі м. Дніпро.

(В. П. Воровка)

Література та інтернет-ресурс:

Моссаковський Володимир Іванович // Герої – освітяни і науковці України / упоряд. О. А. Сай [та ін.]. – 2-е вид., перероб. і доп. – К., 2012. – С. 48-49.

Шаромова, В. Р.  Моссаковський Володимир Іванович // Шаромова, В. Р.  Українські фізики та астрономи : посіб.-довід. / В. Р. Шаромова. – Тернопіль, 2007. – С. 103.

Доповідь професора М. В. Полякова на засіданні Вченої Ради до 95-річчя з дня  народження академіка В. І. Моссаковського (27.08.1919 – 13.07.2006 рр.) [ Електронний ресурс] // Доповідь професора М. В. Полякова – Режим доступу: https://docviewer.yandex.ua/view/55109920/?

            МоссаковскийВладимир Иванович (1919 – 2006) [Електронний ресурс] // Международный объединённый биографический центр. – Режим доступа:

http://www.biograph.ru/index.php/persons/4200-mossakovsky

Загинув в районі Павлополя Волноваського району Донецької області під час мінометного обстрілу;