Вы здесь
Семен Петрович Алішевський народився 2 лютого 1919 року в с. Юрківка (Дагестан) у дворянській родині, яка походить від шляхетного роду Алішевських герба Косцеша, у Королівстві Польському і Великому Князівстві Литовському знаного ще з 1667 року. У Російській імперії дворянський рід Алішевських визнаний нащадками дворянського походження та занесено 27.04.1829 до ІІ частини Дворянської родовідної книги Кавказької області.
Після закінчення в 1938 році 1-го Московського артилерійського училища ім. Л. Б. Красіна лейтенант Алішевський був направлений для проходження служби до Забайкалля: командиром батареї 100-го легкого артилерійського полку 93-ї стрілецької дивізії (в жовтні 1941 р. дивізію перекинули під Москву, де в ході боїв стала 26-ю гвардійською). Брав участь в битві за Москву, боях під Вітебськом, Ригою, Шяуляєм, знаменитій операції “Багратіон”. Перемогу Семен Петрович святкував у званні підполковника під Кенігсбергом.
2008 року Указом Президента України Семену Петровичу Алішевському було присвоєно військове звання генерал-майор.
Заслуги гвардії генерал-майора С. П. Алішевського відзначені нагородами: орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня, орденом Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, двома орденами Бойового Червоного Прапора, трьома орденами Червоної Зірки, бойовими та ювілейними медалями.
Семен Петрович Алішевський володів польською, німецькою, іспанською, арабською мовами, багатьма мовами та говірками народів Кавказу. Ніколи специально не навчався музиці, але мав від природи абсолютний слух і самостійно оволодів грою на гітарі,баяні, акордеоні та фортепіано. Все життя прагнув підтримувати хорошу фізичну форму: з дитинства був прекрасним наїзником та стрільцем, до старости займався гімнастикою.
(Д. О. Буша)
Література про життя та діяльність:
Алишевский Семен Петрович // Весна Победы нашей / [авт. кол.: Короленко В. Д. (рук. проекта) и др.]. – Запорожье, 2010. – С. 129.
[Алішевський Семен Петрович] // Помним о прошлом. Строим будущее! : [фотоальбом "Фронтовая фотография"] / текст : Д. Ф. Болдырев ; фирменный стиль, творч. идея и дизайн С. Н. Матвиец. – Запорожье : HeidelGroup/Adv/ Украина, 2007. – С. 66 : фото.– На облож. : Благотворительная акция компании "Александр".
Дубченко, И. Путь генерала / Ирина Дубченко // Vipclub. - 2011. - № 30. - С. 36-38.
Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2014 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2013. – С. 17-18
Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ "ЗОУНБ імені О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2008. - С. 63-64.
«Мій хліб – любов…» : до 60-річчя з дня народження Г. І. Лютого : біобібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 60 с. : іл.
Твори:
[Добірка віршів] / Г. Лютий ; Григорій Лютий // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 107-112.
[Добірка віршів] / Лютий, Г. ; Григорій Лютий // Горпинич, О. І. Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 170-171.
[Добірка віршів] / Лютий, Г. ; Григорій Лютий // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С. 160-168.
Література про життя та діяльність:
"Мій хліб - любов..." : до 60-річчя з дня народження Г. І. Лютого : біобібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : Тандем, 2009. – 60 с. : іл. – (Письменники Запорізького краю).
***
Стадніченко, О. О. “Мій хліб — любов. Однині й назавжди” : (поезія Григорія Лютого в сучасному літературному дискурсі) // Стадніченко, О. О. У свічаді слова: література, письменник, час / О. О. Стадніченко ; Ольга Стадніченко. – Запоріжжя, 2017. – С. 40-54.
Дзюба, І. Магія південного степу (Григорій Лютий) / І. Дзюба // У літературі й навколо: з боргів давніх і новонабуваних / І. М. Дзюба ; Іван Дзюба. – К. : Либідь, 2016. – С. 264-267.
Горпинич, О. Григорій Лютий (1949 р. н.) // Горпинич, О. І. Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 169-170.
Білоус, Г. Про Григорія Лютого // По той бік мовленого слова : зб. статей. - Черкаси, 2006. - С. 281-311.
Григорій Лютий: “В самого Бога вчусь тепер мовчать...” / бесіду вела Світлана Третяк // Верже. - 2018. - 17 мая (№ 19). - С. 20.
Україно, ти моя єдина
Аби вірить в тебе і любить
Я несу несплачену провину,
Яку батько може лиш сплатить!
Ю. Єршов-Холодний
Народився Юрій Іванович Єршов-Холодний 7 лютого 1949 року на Запоріжжі, неподалік від колиски запорізьких козаків – острова Хортиця, в селі Миколай-Поле. Мабуть, це не випадково, бо мати поета, Єршова Меланія Федорівна (в дівоцтві Холодна), походила зі старого козацького роду. Родина поета була звичайною: мати обшивала дітей в школі-інтернаті. Батько – Єршов Іван Іванович - працював у Миколай-Польській МТС мотористом, ковалем. За любов до техніки та «золоті руки» всіх у батьківському роді називали машиністами - від діда-прадіда. Цікаво, що корені батьківського роду ведуть до Сибіру. Любов і повага до книги в родині Єршових відчувалась постійно. Ще до школи хлопчик перечитував засмальцьовану книжку «Коник-Горбоконик», яку написав його прадід П. П. Єршов і про що йому нагадували рідні. Батько поета теж цікавився літературою. Він був постійним членом літературного об'єднання в Запоріжжі, товаришував з головним режисером Запорізького драматичного театру В. Г. Магаром, листувався з письменником О. Є. Корнійчуком.
1955 року Іван Іванович Єршов готував до прем'єри виставу за своєю п'єсою “Які ми були щасливі”. Та сталося несподіване. П'єса була знята зі сцени і заборонена “за воспевание националистических интересов”. Це була трагедія для всієї родини.
Дитинство Юрій Іванович провів у рідному селі Миколай-Поле, де закінчив вісім класів. Далі був переїзд до Запоріжжя, середня школа № 59, в якій навчався до 1966 року. Закінчивши навчання, два роки працював на трансформаторному заводі. Потім служив в армії. Ще в школі почав писати вірші і займався важкою атлетикою, та спорт переважив. Згодом закінчив Львівський інститут фізичної культури, працював спортивним інструктором Дніпровського алюмінієвого заводу в Запоріжжі. Юрій Іванович має спортивні досягнення: майстер спорту, чемпіон України з важкої атлетики, срібний призер першості СРСР серед сільських важкоатлетів. Мав шанс стати чемпіоном на Всесоюзних змаганнях у Ризі, але підвів поміст.
Протягом всього життя, чим би не займався Юрій Іванович, він не припиняв писати вірші. Все життя юнаку щастило на добрих учителів. Літературну студію, яку він відвідував у палаці культури “Металург”, вів популярний та відомий в ті роки поет Олександр Григорович Стешенко, а у важкій атлетиці спортивним тренером був всесвітньо відомий важкоатлет Леонід Іванович Жаботинський.
Так сталося, що Юрій Іванович Єршов-Холодний має більше долю поета, ніж долю штангіста, хоч спорту присвятив значну частину свого життя. Насправді він все своє життя любив поезію. Вперше поетичні рядки Ю. Єршова-Холодного надруковані у газеті “Комсомолець Запоріжжя” 1966 р. Згодом його твори неодноразово публікувалися в газетах, журналах. 1990 року вірші увійшли до книги поезій запорізьких авторів “Созвучье”, а 2008 року - до антології творів літераторів Запорізького краю “Обрус”. Він автор кількох поетичних збірок, серед яких - “Кришталева ластівка”, “Народе необачний”. За словом поета стоїть реальне життя.
Провідною тематикою його творчості стали поняття добра і зла, правди і кривди, безсмертя людини-творця. З 2011 року Ю. І. Єршов-Холодний - член Національної спілки письменників України.
23 березня 2018 р., у Всесвітній день поезії, в науковій бібліотеці Запорізького національного університету відбулася презентація книги “Письменники Запорізького краю (кінець ХХ-початок ХХІ століття ). Антологія прози і поезії”. До антології увійшли вибрані твори, біографічні та літературознавчі матеріали 37 поетів і прозаїків, членів Запорізького відділення Національної спілки письменників України. Серед авторів антології представлено й ім'я Юрія Івановича Єршова-Холодного.
Сьогодні, можливо, дехто вперше відкриває для себе творчість Юрія Єршова-Холодного. Його прихильникам хочеться побажати подальшого знайомства з високою поезією автора. А почесною нагородою ювіляру стане вплетення його поезійу вінок Кобзареві “Шевченко. Прощання з Україною”.
(Г. Г. Тимочко)
Твори:
Дорогою грому : вибрана лірика / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Кругозір, 2017. – 220 с.
Народе необачний : драматична поема / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Статус, 2017. – 220 с. – (Розкрийте серця).
Народе необачний : драматична поема / Ю. І. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Вид. 2-ге, випр. та доп. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 226 с. : портр.
Магія ночі : вірші / Ю. І. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 96 с. : портр.
Народе необачний : поезії / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2009. – 96 с.
Кришталева ластівка : поезії / Ю. І. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 224 с. : іл.
***
[Добірка віршів] / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 70-75.
[Добірка віршів] / Ю. Єршов-Холодний ; Юрій Єршов-Холодний // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. - Запоріжжя, 2008. - С. 300-305.
[Добірка віршів] / Ю. Єршов // Созвучье : сб. стихов / Ю. Єршов ; Юрій Єршов. - Днепропетровск, 1990. - С. 38-43.
Література про життя та діяльність :
Юрій Єршов-Холодний : [біографія] // Письменники Запорізького краю (антологія творців кінця ХХ - початку ХХІ ст.). - Запоріжжя, 2017. - С. 175.
Влітку 1943 року в ході наступу Червоної Армії лінія фронту почала наближатися до кордонів Запорізької області. У другій половині вересня війська Південно-Західного фронту, під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського, вийшли на її територію. Протягом першої половини жовтня німецькі війська вперто оборонялися на підступах до водного рубежу – Дніпра.
Для того, щоб визволити обласний центр, командування зосередило проти ворожого угрупування на запорізькому плацдармі війська трьох армій Південно-Західного фронту : 12-ї армії генерал-майора О. І. Данилова, 8-ї гвардійської генерал-лейтенанта В. І. Чуйкова та 3-ї гвардійської генерал-лейтенанта Д. Д. Лелюшенка. У ніч на 14 жовтня відбувся перший на той час нічний штурм міста, який увійшов до історії військового мистецтва як зразок високої бойової майстерності наступаючих об'єднань. Ворог відступив на правий берег Дніпра.
До кінця жовтня була визволена майже вся територія Запорізької області. 29 грудня 1943 року гітлерівців вибили з Верхньо-Хортицького, а 8 лютого 1944 рок – з Кам'янсько-Дніпровського районів. Так завершилось визволення області від німецько-фашистських загарбників.
Дорогою ціною дісталася перемога. Бої за визволення області були важкі і кровопролитні. Тактика воєначальників привела до величезних втрат солдатів і офіцерів. Масовий героїзм в роки Другої світової війни – свідчення високого патріотизму нашого народу. Ще й досі не названа точна кількість воїнів, які загинули, захищаючи та визволяючи область.
207 бійцям і офіцерам за героїзм і мужність, проявлені в боях за визволення міст і сіл Запорізької області, присвоєне звання Героя Радянського Союзу, 53 з них удостоєні цього звання посмертно.
Загальні збитки, заподіяні ворогом народному господарству області, склали 18,7 мільярдів карбованців у тогочасних цінах. Відступаючи, гітлерівські окупанти руйнували і спалювали міста і села, підривали заводи, намагалися зруйнувати Дніпрогес, житлові будинки, заклади культури та ін.
Пам'ять про війну, її сувора правда залишаться з нами, в серцях наступних поколінь, як приклад мужності і вічної скорботи за тими, хто не повернувся. Запоріжці назавжди збережуть пам'ять про воїнів, які загинули в боях за місто та область.
(Г. М. Нагорна)
Література:
[Мороко, В. М.] Вигнання окупантів // Запорізький рахунок Великій війні, 1939 – 1945. - Запоріжжя , 2013. - С. 298-337.
Хроника временной оккупации фашистскими захватчиками городов и районных центров Запорожской области и освобождения их частями Красной Армии // Запорожская область в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.) : сб. документов. – Запорожье, 1959. – С. 357.
[Освобождение городов области] // Освобождение городов : справ. по освобождению городов в период Вел. Отеч. войны, 1941-1945 / [Дударенко М. Л., Перечнев Ю. Г., Елисеев В. Т. и др.] ; под общ. ред. С. П. Иванова ; Ин-т воен. истории, Центр. архив М-ва обороны СССР. – М., 1985. – С. 48, 94, 152.
Исаенко, Н. [Бои за освобождение области] // Исаенко Н. «Вижу противника». – К., 1981. – С. 89 -114.
Через Днепровский вал // В наступлении гвардия. - М.,1971. – С. 144-169.
Грылев, А.Н. [Освобождение области] // Грылев А.Н. За Днепром. – М., 1963. – С. 110, 204.
Самарський, О. Плацдарм на правому березі / О. Самарський // Запоріз. правда. – 1998. – 21 жовт.
Зетченко, А. Фронт за линей фронта // Индустр. Запорожье. – 1994. –2 февр.
Пархачев, Е. Последний удар // Знамя труда. – 1994. – 18 окт.
Чулановский, В. Память горькая войны // Индустр. Запорожье. - 1994. – 9 февр.
Углев, В. Последний удар / В. Углев // Индустр. Запорожье. – 1989. – 8 февр.
В наступлении и в обороне // Индустр. Запорожье. – 1984. – 7 февр.
Завьялов, Н. Конец Никопольского плацдарма // Знамя труда. – 1984.-7 февр.
Зайцев, А. На Никопольском плацдарме / А. Зайцев, П. Ребрин // Знамя труда. – 1984. – 17, 21 янв. ; 2 февр.
Ликвидация вражеского плацдарма // Индустр. Запорожье. – 1984. – 7 февр.
На финише // Индустр. Запорожье. – 1984. – 7 февр.
Оборона противника прорвана // Индустр. Запорожье. – 1983. – 4 февр.
Лук`янчиков, М. Дніпровський напрямок // Запоріз. провда. – 1970. – 26 квіт.
Невиплакані сльози України : (запорожці, які загинули в АТО) : бібліограф. покажчик / КЗ “ЗОУНБ” Запоріз. обл. ради. - Запоріжжя, 2017. - С. 122-123.
Іван Васильович Конопкін, художник, ветеран Другої світової війни, народився 15 лютого 1919 року. Про себе він розповідав так: «Народився я в селі Іванівка, що під Тамбовом, це рахманінські місця. Сестра Сергія Рахманінова – моя тітка, дружина брата мого батька Дмитра. Дочка композитора – Ірина Сергіївна Рахманінова, таким чином, моя троюрідна сестра».
Ще кілька відомих імен пов’язано з долею Івана Васильовича: хрещеним батьком його був отаман Олександр Степанович Антонов. Так було записано в метричній книзі, поки ім’я отамана, який боровся проти радянської влади, не викреслили з документів.
1932 року родина Конопкіних втікла до Запоріжжя, рятуючись від відправки на Соловки. Жили в землянці на Верхній Хортиці, батько працював ковалем в німецькому колгоспі імені Косіора.
Тамбовське художнє училище Іван Конопкін закінчив 1936 року. Тоді там викладали такі відомі майстри пензля, як М. Нестеров і Ф. Решетніков. До Запоріжжя Іван Васильович приїхав з дипломом вчителя малювання і креслення, до справи своє душі – живопису - він повернувся, коли вже став пенсіонером. В молодому індустріальному місті молодий вчитель отримав робочу освіту – спеціальність електролізника, встиг попрацювати на алюмінієвому та кабельному заводах.
Сам Іван Васильович був неординарною, сильною душею людиною. В армію його призвали 1939 року: «І опинився я на Північному флоті, в Мурманську, моряком. Туди відправляли колись каторжників. А я опинився добровільно і зразу – на фінську війну. Двічі під бомби попадав. На мисі Довгий служив. А потім , знов таки добровольцем, попросився під Сталінград. В морську бригаду. Під танки Манштейна». 1942 року під Сталінградом вступив до партії із звичайним для того часу формулюванням: «Якщо загину, прошу вважати мене комуністом». Був поранений, контужений, лікувався в шпиталях. Знову воював, опинився в полоні. Перемогу зустрів в Казахстані, куди його відправили за цей полон.
До Запоріжжя Іван Васильович повернувся 1946 року і зразу пішов працювати на кабельний завод: «І так сталося, що з кабельного заводу я пішов в армію, і з цього ж кабельного заводу я пішов і на пенсію».
Іван Васильович оформив на рідному заводі музейну експозицію, присвячену німцям Верхньої Хортиці: працював в архівах, збирав уцілілі предмети менонітського побуту. Виготовив одну з перших меморіальних табличок біля Запорозького дубу. Дружив з дніпропетровським художником В.І. Ерліхом, і з запорізьким - Ф.Ф. Шевченком. Саме Конопкіну син Федора Федоровича приніс пензлі й фарби після трагічної загибелі свого батька. Він же брав у Івана Васильовича й уроки живопису.
Іван Васильович писав невтомно. В його спадщині – сотні картин, десятки – в колекціях за кордоном. З дня заснування Запорізького творчого об’єднання «Колорит» Іван Конопкін був найстарішим його членом, брав участь в постійному вернісажі на майдані Маяковського та виставках об’єднання. Він виконав ікону і передав її до церкви Київського військового шпиталю.
Іван Васильович Конопкін помер на 99-му році життя 15 листопада 2017 року.
(І. В. Атаманчук)
Література про життя та діяльність:
Атаманчук, И. У каждого — своя война / Инесса Атаманчук // МИГ. - 2009. - 7 мая (№ 19). - С. 39.
Література та інтернет-ресурс:
Тищенко, В. О. Юрій Лагутін // Тищенко, В. О. Гандбол : навч. посібник для внз / Валерій Тищенко. – Запоріжжя, 2014. – С. 26.
Юрій Васильович Лагутін // Запоріжжя олімпійське / [відп. за вип. А. Копеліович]. – [Запоріжжя?, 2004?]. – С. 4.
Лагутін Юрій Васильович[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6354&lang=ukr
Не знаю, чи пройду усі дороги,
але свою, зізнаюся, - пройду.
Л. Геньба
Народилася майбутня актриса 16 лютого 1904 рокув селі Кальниболота Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині - Новоархангельського району Кіровоградської області). В 1923 році Володимир Герасимович Магар (майбутній головний режисер Запорізького музично-драматичного театру) заснував в цьому селі драматичний гурток, в якому юна Агафія грала з перших днів його заснування.
1936 року знову відбулася їх зустріч, тепер уже в Запорізькому театрі, якому вона присвятила 32 роки свого життя (1936 - 1968). Талановита актриса приймала участь майже у всіх виставах української класики. Головних ролей в її репертуарі було не багато, але й ті невеличкі ролі запам’ятовувалися глядачам. Вона полонила глядачів особливим вмінням відчувати і передавати внутрішній світ своїх героїв. Головний режисер театру В. Г. Магар дуже цінував її здатність створювати правдиві реальні образи, любив грати разом з нею у виставах. Вони обоє народилися в одному селі, побут якого був їм добре знайомий, тому їх реалістична гра мала великий успіх у глядачів.
Значне місце в її творчості займала також концертна робота. Ще під час Другої світової війни Агафія Покорська прекрасно читала поетичні твори в прифронтових шпиталях, особливо слухачам подобалося її гуморески.
Колега, народна артистка України Т. Мірошниченко згадувала : «Агафья Лукинична была добрым, искренним и мудрым человеком. Она прошла тяжелый, длинный жизненный путь, на котором были и Гражданская война, и Великая Отечественная, и сталинские репрессии. Это уже далекие времена, но репрессии не обошли стороной и ее семью. Муж был осужден, находился в сталинских лагерях, за какую провинность – неизвестно. Он возвратился из мест заключения только после смерти Сталина и несколько лет проработал в постановочной части театра и вскоре умер.
Несмотря на все испытания, выпавшие на ее долю, она была оптимисткой, человеком веселым, и за словом в карман не лезла. Сохранив в себе все лучшие человеческие качества, была образцом для коллектива театра. У нее не было своих детей, но она стала матерью для совсем чужой девочки, вырастила ее, поспитала, отдала замуж и дождалась внуков…».
В останні роки роботи у театрі ролей у неї було не багато, тому вона по своїй ініціативі створила в театрі бібліотеку і працювала в ній безкоштовно навіть після виходу на пенсію.
Будучи віруючою людиною і, пішовши на пенсію, присвятила себе духовному життю. Вона була прихожанкою храму на Малому базарі (сьогодні це храм святих Петра і Февронії), співала в церковному хорі, виготовляла свічки. В 1993 р. пішла в монастир. Її бажання служити Господу Богу було підготовлено всім її життям. Актриса стала схимонахинею Анною, насельницею Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, що знаходиться в м. Новомосковську Дніпропетровської області. Вона прийшла туди разом з першими поселенцями після повернення його в лоно Церкви і вже ніколи його не залишила.
Коли сестри-монахині переїздили до Тихвинської обителі, їй дозволили залишитися, незважаючи на те, що монастир став чоловічим. Померла схимонахиня в 2006 році на 102 році життя. Похована на монастирському кладовищі.
Кажуть, що людина народжується тричі: вперше, коли з`являється на світ; вдруге, коли знаходить своє покликання і обирає свою стежку в житті, і втретє – коли приходить заслужені шана і визнання. Свою Дорогу А. Л. Покорська пройшла достойно, несучи людям Радість, Світло, Добро.
Тож пам’ятаймо людину, яка вірно служила і Богу, і Мельпомені.
(Г. М. Нагорна)
Література
Гайдабура, В. М. Талант от природы // Гайдабура В. М. А що тато робить в театрі ? . – К., 2011. – С. 199-200.
Магар, В. [А. Покорська] // Магар, В. З любов`ю до людини / В. Магар. – Запоріжжя, 1961. – С. 17,42,50.
Валик, О. Жизнь и судьба Агафьи Покорской / О. Валик // Летопись православия. – 2018. – № 3 (март). - С.14.
Валик, О. Жизнь и судьба Агафьи Покорской / О. Валик // Запорожье вечернее. – 2015. – 15 янв.(№ 3). – С. 22.
Кибкало, В. Талант от природы / В. Кибкало // Индустр. Запорожье. – 1989. – 17 февр. – С. 4.
Євген Іванович Сердобольський народився 18 лютого 1869 року в місті Базарно-Карабулак Саратовської губернії в родині священика. По закінченні Саратовської духовної семінарії одружився (дружина - Євгенія Олександрівна), 1892 року прийняв священний сан. 1908 року Сердобольський переїздить до Таврійської губернії, служить священиком в селі Кизияр Мелітопольського повіту і одночасно повітовим споглядачем церковних шкіл. Є відомості, що він закінчив педагогічні курси при Одеському навчальному окрузі (відділення російської мови та словесності).
1915 року Євген Сердобольський став протоієреєм. У Мелітополі він зустрів Лютневу революцію, а потім і жовтневий переворот 1917 року. У Мелітополі він пережив і громадянську війну, і руїну, і голод. В ті страшні роки смути і міжусобиць Сердобольський продовжує служити в церкві.
Отцю Євгену прийшлося пройти через тяжкі випробування, пов’язані з єпископом Сергієм (Звєрєвим), якому він став відданим та енергійним прихильником.
Передісторія їхнього знайомства така. 30 липня 1922 року архієпископ Таврійський Никодим нарікає протоієрея Олександра Звєрєва єпископом Мелітопольським Сергієм, а 1 серпня в Мелітополі засновується кафедра вікарія (намісника) для Мелітопольського, Бердянського та Дніпровського повітів. Але виїхати до Мелітополя єпископу Сергію не вдалося. Він був заарештований разом з архієпископом Никодимом. Більшовики мали намір усунути керівників Таврійської єпархії, щоб допомогти своїм прихильникам з «Живої церкви» захопити церковну владу.
Тим часом мелітопольський клір (збори церковних священнослужителів) визначив утримання для нового архієрея, а також виділив кошти для найму квартири. По церковним парафіям було поширено таке повідомлення: «Беручи до уваги, що преосвященний Сергій з серпня вже є Мелітопольським єпископом, а зараз ув’язнений у монастирі, дуже бідує, вкрай потребує допомоги, необхідно поспішити з присилкою збіжжя або грошей на його утримання. Внески робити в Мелітополі на ім’я настоятеля Олександро-Невського собору Євгена Сердобольського».
Протоієрей Євген Сердобольський як благочинний мав займатися усіма організаційними питаннями. У вересні 1922 року він писав до Веселівського району: «Передбачаючи арешт владики і беручи до уваги намагання керувати Російською церквою неканонічною групою «Жива церква», наші архіпастирі на основі грамоти, яка розіслана Святителем патріархом Тихоном перед усуненням від влади, запропонували мені заснувати на місці Тимчасове духовне управління (краще, з метою об’єднання дій, повітове) за участі духовенства та мирян. Звісно, це управління має визнати Святого отця нашого Тихона Патріархом, архієпископа Никодима та єпископа Сергія своїми архіпастирями і знаходитися з ними в молитовному спілкуванні та бути до них у повному послуху».
В цей час активісти з «Живої церкви» захоплювали все нові й нові парафії. Самі обновленні не приховували, що за ними стоять радянські державні органи, в тому числі й таке карне відомство як Державне Політичне Управління (ДПУ), яке стало спадкоємцем сумно відомої ЧК. Чекісти щільно опікувалися «Живою церквою», сподіваючись за її допомогою розколоти і послабити канонічну православну церкву.
Мелітопольська влада уважно слідкувала за новим єпископом Сергієм та благочинним Євгеном Сердобольським. Коли ж влада усвідомила, що вони, не страхаючись, обстоюють інтереси православної церкви, схотіла прибрати їх та ліквідувати Мелітопольську єпархію. Шукали лише підходящий привід.
Навесні 1923 року в Україні та Криму вибухнув голод, від якого померли десятки тисяч людей. Трупи валялись навіть на вулицях. Їх не встигали ховати. Єпископ Сергій звернувся з посланням до православних парафіяльним громадам Мелітопольського, Бердянського та Дніпропетровського повітів. Він прохав допомогти голодуючим. Якщо знадобиться, то й віддати для святої справи допомоги страждаючим церковні цінності, які знаходяться в храмі і без яких можна обійтися під час богослужіння. Тимчасове духовне управління, яке очолював протоієрей Євген Сердобольський, підтримало заклик владики і оголосило збір золотих, срібних та інших цінних речей. Щоб їх можна було обміняти на зерно та інше продовольство для голодуючих людей.
Незважаючи на заклик єпископа Сергія та протоієрея Сердобольського допомогти голодуючим, влада, як і раніше, бачила в них ідеологічних ворогів. Безперевні доноси зробили свою справу. 11 травня 1923 року архієрей і священник були заарештовані та відправлені до катеринославського губернського відділу ДПУ. Але там не змогли знайти в діях арештованих контрреволюційних дій проти радянської влади. Але просто відпустити священнослужителів місцеві чекісти не могли. Тоді вони вирішили відправити єпископа Сергія і протоієрея Сердобольського до Сімферополя – хай там розбираються вже кримські чекісти.
В тяжких умовах в’язниці здоров’я єпископа Сергія та протоієрея Сердобольського погіршилося. 3 липня 1923 року на підставі скарг на здоров’я арештовані були обслідувані лікарською комісією, яка відзначила, що Сердобольський скаржився на ревматизм м’язів, спини і правого стегна, серцевий напад, задишку, біль під правою рукою. Комісія зробила висновок, що Сердобольський страждає міокардитом, фурункульозом, катаром кишок, артритом і що йому необхідне серйозне медичне лікування.
25 жовтня ухвалили перевести арештованих Звєрєва та Сердобольського до Харківського ДГПРу (дім громадсько-примусових робіт). Харківські слідчі були більш прискіпливі до наданих фактів вини священнослужителів. Вони вважали їх недостатніми. Тому визнали за можливе «за відсутністю складу злочину» відпустити архієрея і священника.
Але повертатися до Мелітополя було небезпечно. Щоб уникнути нового арешту, єпископ Сергій і протоієрей Сердобольський поїхали до Москви. І тільки 3 квітня 1925 року карна справа проти мелітопольських священнослужителів була припинена за відсутністю складу злочину, який не був встановлений.
Далі їх дороги розійшлися. Протоієрей Євген Сердобольський деякий час служив в храмах Москви. Про цей період його життя відомо дуже мало. Є відомості, що 1930 року отець Євген був відправлений на заслання до Саратова на три роки. Після повернення з заслання він служив в м. Коломна Московської області, в церкві Петра і Павла.
В цей час до Коломни прибув М.С. Хрущев, який очолював тоді Московський міський комітет ВКП(б). Він виступив з великою промовою на Коломенському заводі, де проходила партійна конференція. У доповіді М. Хрущев неодноразово згадував «про проникливість товариша Сталіна» у виявленні ворогів радянської держави. Посилаючись на вказівки вождя, він закликав усіх бути пильними, не забувати про гостру класову боротьбу в країні. Хрущов вимагав «шукати ворогів народу», «викривати шкідників та шпигунів».
До числа «шкідників» віднесли і служителів культу. Хоч вони й не впливали прямо на виробничі процеси, не виводили з ладу машини та механізми, але, за логікою більшовиків, могли стати ідейними натхненниками для інших ворогів народу, а отже, й самі ставали такими.
Незабаром пішли арешти священників. Карні справи відверто фабрикувалися, після чого обвинувачуваних та свідків примушували підписувати протоколи. Серед арештованих був і Євген Сердобольський, який давно знаходився під наглядом каральних органів.
По закінченні слідства у вересні 1937 року всій групі духовенства були оголошені обвинувачення у створенні контрреволюційної церковно-монархічної організації, агітації серед населення проти заходів, які проводив радянський уряд.
Більшість арештованих, замучених та обманутих слідчими, нарешті визнавали себе повністю або частково винними в «антирадянській агітації», «контрреволюційній діяльності». Але в питаннях віри православний народ показав себе безстрашним. Ані тортури, ані загроза смерті не змогли примусити віруючих зректися від Бога, звести хулу на Церкву.
9 вересня 1937 року «надзвичайна трійка» при управлінні НКВС СРСР у Московській області ухвалила розстріляти священників з Коломни. Серед них був і Євген Сердобольський.
Лише 1 березня 1958 року старший слідчий слідчого відділу управління КДБ при Раді Міністрів СРСР в Московській області капітан Баранов, розглянувши архівну слідчу справу у звинуваченні Є.І. Сердобольського та інших, відзначив, що «арешт та слідство у цій справі були проведені з порушеннями норм карно-процесуального закону. Усі обвинувачені арештовані без санкції прокурора, вимоги ст. 206 КПК не виконувались, обвинувальне заключення ніким не затверджене».
Усі священнослужителі були розстріляні на Бутівському полігоні НКВС. Зараз це місце знаходиться в межах Москви. В 30-х роках ХХ сторіччя це було місцем масових поховань жертв репресій.
Навесні 1993 року полігон вперше відвідали рідні загиблих. Восени того ж року була встановлена гранітна меморіальна плита. Наступного року на Бутівському полігоні був встановлений Великий Уклінний хрест. А незабаром тут був споруджений дерев’яний храм в ім’я новомучеників та сповідників російських.
(С. І. Авдєєнко)
Література про життя та діяльність:
Авдеенко, С. И. Крестный путь протоиерея Евгения Сердобольского // Авдеенко, С. И. Претерпевшие за веру / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь, 2012. – С. 99-149.
Література про життя та діяльність:
Сидоренко Сергій Іванович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. - С. 75.
Література про життя та діяльність:
Бондар, В. О. Попель Микола Костянтинович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6905&lang=ukr
Праці:
Таловско - Тайгоносская эвлиминарная система (Северо-Восток России). - Магадан, 2008. - 67 с.
Усхтвеемский комплекс субвулканических ультрамафитов (Чукотский полуостров) / В. Ф. Белый. - Магадан, 1995. - 115 с.
Геология Охотско-Чукотского вулканогенного пояса / В. Ф. Белый. - Магадан, 1994. - 76 с.
Петрохимия магматических формаций Охотско-Чукотского вулканогенного пояса / В. Ф. Белый, И. Н. Котляр, А. П. Милов. - М. : Наука, 1981. - 224 с.
Формации и тектоника Охотско-Чукотского вулканогенного пояса / В. Ф. Белый. - М. : Наука, 1978. - 213 с.
Стратиграфия и структура Охотско-Чукотского вулканогенного пояса / В. Ф. Белый. - М. : Наука, 1977. - 171 с.
Вулканические формации и стратиграфия северной части Охотско-Чукотского пояса / В. Ф. Белый. - М. : Наука, 1969. - 175 с.
Література та інтернет-ресурси:
Белый Василий Феофанович [Электронный ресурс] // Тихоокеанская геология. - 2004. - Т. 23, № 2. - С. 123-126. - Режим доступа : www.kolyma.ru/magadan/index.php?newsid=653
Памяти Василия Феофановича Белого (19.02.1929 - 31.05.2009) [Электронный ресурс] // Вулканология и сейсмология. - 2009. - № 6. - С. 78-80. - Режим доступа : http : naukarus.com/pamyati-vasiliya-feofanovicha-belogo-19-02-1929-31-05-2009-gg
(Чубенко Л. М.)
Заслужений тренер України, арбітр міжнародної категорії олімпійського боксу Юрій Юханович Бєладзе народився 22 лютого 1939 року в Запоріжжі.
Його батьки родом з Північного Іраку, у 1922 році переїхали до Сухумі, а потім до Олександрівська. Сім’я була багатодітна, дитинство було нелегким, припало на період війни.
У спортивну школу молоді Юрія в 14-літньому віці привів старший брат Барчам. Щоправда перші уроки боксу він отримав у вчителя фізкультури Олександра Васильовича Шумейка, який організував у школі секцію боксу. Минув лише рік і Юрій завоював титул чемпіона області серед юнаків, а ще три роки по тому відзначив свій дебют на дорослому рингу золотою медаллю першості України ДСТ „Спартак”.
Підвищувати свою майстерність Юрій їде до Ленінградського технікуму фізкультури. Там він займається під керівництвом заслуженого тренера Росії Валентина Скотникова, але не менше значення для формування боксера мало спілкування з видатними майстрами рингу. Виступаючи у ваговій категорії до 54 кг, Бєладзе ходив у призерах Ленінграду, а під час служби в Одеському військовому окрузі вигравав його першість.
Закінчивши навчання, Ю. Бєладзе повертається до рідного міста. У 1962 році створює свою секцію боксу в спортивному товаристві „Локомотив” при Запорізькому електровозоремонтному заводі. Кістяк її склали учні залізничного училища та молоді працівники підприємства. Незабаром бокс став настільки популярним на заводі, що на прохання робітників довелося організовувати ще й секцію для їхніх дітей. Юрій Бєладзе вчить хлопців як стати спритними, сильними, мужніми. Але винятково на рингу. Вуличні бійки його вихованцям заборонені. Часто до нього в секцію приводять „важких” дітей та підлітків, й учорашні бешкетники змінюються буквально на очах: стають стараннішими у навчанні, охайними, підтягнутими. Юрій Юханович для них всіх ніби батько. Вихованці різних поколінь поза очі його й прозивають „батьою”.
У 1976 році за його ініціативи в Запоріжжі створена школа боксу „Бойові рукавички”, яка дала путівку у великий спорт цілій плеяді спроможних боксерів – переможців міжнародних турнірів, чемпіонів колишнього СРСР та України. За роки своєї тренерської діяльності Юрій Бєладзе підготував та виховав 26 майстрів спорту, в тому числі і двох майстрів спорту міжнародного класу. Понад 30 років, завдячуючи йому, у Запоріжжі проводиться міжнародний турнір пам’яті Героя Радянського Союзу Миколи Яценка.
Нині Юрій Бєладзе – директор ДЮСК „Бойові рукавички”, віце-президент Запорізької обласної федерації боксу, заслужений працівник фізичної культури та спорту України, заслужений тренер України, арбітр міжнародної категорії АІВА, член президії федерації боксу України продовжує виховувати майбутніх чемпіонів і просто хороших хлопців, прививає у молоді любов до боксу. У 2010 році Ю. Бєладзе став Почесним громадянином Запоріжжя.
Література та інтернет-ресурс:
Шиханов, Р. Б. Беладзе Юрій Юханович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 109-110.
Шиханов, Р. Б. Беладзе Юрій Юханович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : .http://sitesedu.ua/news_details/news_id=5329&lang=ukr
Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі: біогр. довід. 2008 рік /Р.Б.Шиханов; Руслан Шиханов.– Запоріжжя: Тандем Арт Студія, 2009.– С. 17.
Копеліович А. Його багатство – щирість душі / Аркадій Копеліович // Запоріз. правда. – 2003. – 6 берез.
Власов А. Юрий Беладзе: «Бокс – это моя жизнь» / Анатолий Власов // Верже . – 2008. – 10 апр.
Півненко А. Крила / Анатолій Півненко // Молодь України. – 1980. – 1 трав.
Жаров В. Ринг тесным не бывает / Виктор Жаров [Електронний ресурс]– Режим доступа: http://www.misto.zp.ua /article/partners 297.html
Народився Сергій Арсенійович Бесчастний 23 лютого 1919 року в родині залізничника, в селищі Юрівка, яке у 20-і роки увійшло до складу міста Мелітополя. Українець. Закінчив 7 класів СШ № 2. Двоє старших братів працювали машиністами в локомотивному депо станції Мелітополь, і Сергій також вирішив стати залізничником. У 1936 році закінчив училище (нині - Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту), отримавши спеціальність слюсаря з ремонту паровозів. Протягом 1936-1938 рр. був слюсарем у Мелітопольському локомотивному депо, а з 1939 року свої знання і досвід передавав майбутнім залізничникам, працюючи майстром-інструктором у своєму навчальному закладі.
Шлях у небо
Молодого інструктора залізничного училища, як і багатьох його мелітопольських однолітків, покликала висока мрія - мрія про небо. Одночасно з роботою юнак відвідував міський аероклуб і, хоча було нелегко, впевнено йшов до своєї мети.
Сергій успішно закінчив навчання в аероклубі і 20 вересня 1940 року Мелітопольським райвійськкоматом був призваний в армію. Але з мрією про польоти не розлучився. У 1942 році закінчив Сталінградську військову авіаційну школу пілотів і став професійним льотчиком. Минуло небагато часу, і його знання і вміння знадобилося застосовувати на практиці. З 4 червня 1943 року Сергій Бесчастний влився в ряди діючої армії. Служив в 235-му штурмовому авіаційному полку, літав на штурмовику Іл-2. Воював на Воронезькому, 1-му та 2-му Українських, Далекосхідному фронтах.
З 27 липня 1943 роки воював у складі 8-го змішаного, а потім - 5-го штурмового авіаційного корпусу, під командуванням легендарного льотчика, генерала М. П. Каманіна. Брав участь у бойових діях Орловсько-Курської битви, підтримував наземні війська фронту на Білгородському та Харківському напрямках.
«Повітряний снайпер»
Так через роки назвали свою розповідь про відважного земляка мелітопольські дослідники героїчної історії рідного краю - військовий краєзнавець М. Мохов і журналіст В. Куперман у книжці «Золоті зірки мелітопольців».
«День сьомого серпня 1943-го в 235-му штурмовому авіаполку почався, як і попередні. Льотчики знали, що чекають важкі польоти. Адже тільки недавно закінчився розгром фашистів на Курській дузі, наші війська почали наступ на Харків, а гітлерівське командування, зосередивши великі резерви, люто контратакувало, прагнучи відновити позиції.
Повернувшись від командира полку, командир ескадрильї поставив завдання:
- Вилітаємо всім полком в район Охтирки, південніше від неї зосередилася німецька танкова дивізія «Мертва голова». Наказ: знищити танки, склади з пальним, зірвати контрнаступ ворога. 18 літаків будуть діяти по цілях, 2 - по зенітних засобах. Треба б більше, та техніки у нас залишилося мало. Цим двом доведеться найважче.
Добровольці є?
- Дозвольте мені, - підвівся міцний, невисокий на зріст молодший лейтенант. - Я займуся зенітниками, а ви вже й за мене там побільше мертвих голів наробіть.
- Призначаю вас, Бесчастний, ведучим цієї двійки, - сказав комеск. - По машинах!
До Охтирки всі 20 Ілів летіли разом на бриючому. Швидко знайшли скупчення ворога: танки, автомашини, цистерни з пальним.
Як і очікувалося, гітлерівці зустріли штурмовиків ураганним зенітним вогнем. Все небо вкрилося чорними грибами вибухів. Подолати смугу загороджувального вогню було неможливо.
- Бесчастний, дій, - наказав по рації командир ескадрильї.
Оцінивши обстановку, молодший лейтенант вибрав батарею, яка найбільш загрожувала групі своїм вогнем, відірвався від загального строю і пішов в шалену атаку. Зенітники зрозуміли його маневр і перенесли весь вогонь на нього та його веденого.
Вогонь по основній групі дещо ослаб, і штурмовики прорвалися до цілі. В скупчення фашистської техніки полетіли бомби, реактивні снаряди, траси запалювальних куль. На землі запалали пожежі, вибухи. А Бесчастний продовжував бій із зенітниками. Він зі своїм веденим придушив цю найбільш «настирливу» батарею, потім ще одну і, відволікаючи вогонь на себе, дав можливість групі відмінно виконати бойове завдання. Було знищено 4 танки, багато автомашин, заправних цистерн. Командувач фронтом оголосив полкові подяку».
А під крилом - столиця України
У серпні-грудні 1943 року Сергій Бесчастний у складі 2-ої повітряної армії брав участь у звільненні Лівобережної України, в битві за Дніпро, в Київській наступальній операції, визволенні Києва і подальшій Київській оборонній операції.
"Важким був бій 30 жовтня 1943 року за звільнення Києва, - пізніше згадував Сергій Арсенійович під час відвідин рідного училища влітку 1970 року. - Десятого-дванадцятого листопада між Києвом і Житомиром наші війська зупинилися, німці кинули назустріч радянським військам танкову армію Гудеріана.
Я був тоді командиром ескадрильї штурмової авіації. Отримав наказ перешкодити наступу німецьких танків на Київ. У цьому бою було знищено 42 танки, 38 самохідних гармат. Але десь недалеко знаходився фашистський аеродром, і незабаром у бій були кинуті німецькі винищувачі, які раптово з'явилися з-за хмар. Ми отримали наказ повертатися на аеродром. Сили були нерівними. Один проти 10 фашистських стерв'ятників, зокрема, десять німецьких машин почали атакувати мене.
Було дуже спекотно. Трьох фашистських льотчиків вдалося знешкодити, та пізніше був підбитий і мій літак. Майже втрачаючи свідомість, направив пошкоджену машину до землі і, на щастя, приземлився на своєму аеродромі, хоча і з запізненням. В ескадрильї вважали, що командир загинув... Потім був госпіталь. За час війни воював на фронтах під Москвою, Сталінградом, Києвом, на Воронезькому напрямі ".
Сергій Арсенійович згадував і однополчанина Георгія Берегового, льотчика-космонавта, який був у той час командиром ланки. З любов'ю згадував Бесчастний свого вихователя - відомого всій країні льотчика Каманіна, пізніше командира космонавтів.
Досвід і довіра
«В умовах фронтового життя майстерність воїнів зростала швидко, - писали М. Мохов і В. Куперман у книзі «Золоті зірки мелітопольців ».
- Почавши свій бойовий шлях у червні 1943 року рядовим льотчиком, Сергій Бесчастний в жовтні цього ж року став заступником командира авіаескадрильї, одним з кращих ведучих груп. За будь-яких погодних умов спрямовував ведених точно на ціль.
Так було і 19 листопада 1943р., коли він на чолі вісімки Ілів вилетів у район Житомира. Там наші наземні війська вели запеклі бої з великим ворожим угрупованням, яке прагнуло знову зайняти Київ, відкинути радянські війська за Дніпро.
Завдання штурмовиків було нелегким: знайти і знищити в районі міста склади з пальним та боєприпасами. Склади посилено охоронялися зенітною артилерією. Та й погода - низька суцільна хмарність, не сприяла виконанню завдання.
І все ж група його виконала. Прорвавшись крізь загороджувальний вогонь, штурмовики скинули бомби точно на ціль. Про це свідчили три вибухи величезної сили і пожежі, що виникли на землі.
При виході з останньої атаки, на групу обрушилися 10 винищувачів «Фокке-Вульф-190».
- Спокійно, соколи, - передав Бесчастний по радіо веденим. - Прикривайте один одного.
Зав'язався нерівний бій винищувачів проти штурмовиків. І все ж наші льотчики вийшли переможцями. С. Бесчастний збив одного ворога і привів групу без втрат на свій аеродром ».
Взимку і навесні 1944 року С.А. Бесчастний у складі 2-ої повітряної армії брав участь у Житомирсько-Бердичівській, Корсунь-Шевченківській, Рівне-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій операціях, у визволенні Вінниці і Проскурова (Хмельницький), влітку - у Львівсько-Сандомирській стратегічній наступальній операції та в звільненні Східних районів Польщі.
Ескадрилья, яку часто водив на бойові завдання Сергій Бесчастний, діяла успішно.
У вересні 1944 року 264-а штурмова авіаційна дивізія разом з 5-м штурмовим авіаційним корпусом була перекинута на 2-й Український фронт, в Північну Трансільванію (Румунія), де увійшла до складу 5-ї повітряної армії.
С.А. Бесчастний разом зі своїм полком брав участь у Дебреценській та Будапештській операціях.
Вища майстерність капітана
У боях за Будапешт Бесчастний, тоді вже капітан, командир ескадрильї, показав високу майстерність. Це місто фашисти утримували з люттю приречених, і нерідко наші та німецькі підрозділи знаходилися один до одного впритул. Один будинок зайнятий нашою піхотою, а в сусідньому - вороги. Треба бути справжнім повітряним снайпером, щоб в цій обстановці завдати точного удару по гітлерівцях і не зачепити своїх. Ескадрилья капітана Бесчастного 12 разів вилітала на такі завдання і завжди виконувала їх з абсолютною точністю, за що комеск і був нагороджений рідкісним для льотчиків полководницьким орденом Олександра Невського ».
Навесні 1945 року Сергій Бесчастний брав участь у відбитті ворожого контрнаступу в районі озера Балатон, у Віденській наступальній операції, у визволенні міст і населених пунктів Словаччини та Австрії, взятті міст Братислава, Відень, Брно.
Відтак, до 30 квітня 1945-го капітан С. А. Бесчастний здійснив 124 бойових вильоти, при цьому знищив 10 танків, 45 автомашин, 16 гармат різного калібру, 13 складів з пальним і боєприпасами, до 450 солдатів і офіцерів противника. Провів 21 повітряний бій, збив два літаки противника - винищувач ФВ-190 і літак зв'язку Фізелер-156 "Шторх". На землі знищив 5 літаків - 3 транспортні літаки Ю-52 і 2 ФВ-190. Ескадрилья під його командуванням здійснила 1312 бойових вильотів, маючи при цьому дві бойових і одну не бойову втрати.
З 6 по 11 травня С.А. Бесчастний брав участь у Празькій операції і звільненні Праги.
За бойові заслуги нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.
І як підсумок - Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року за мужність і героїзм, проявлені при нанесенні штурмових ударів по противнику, капітану Бесчастному Сергію Арсентійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі "Золота Зірка" (№ 9018).
На мирній землі і на морі
Після війни майор Бесчастний С.А. був звільнений в запас. Працював на партійно-господарській роботі в Ужгороді та Херсоні. У 1951 р. закінчив вищу партійну школу. З 1955 року жив в Одесі, в 1962 році закінчив Одеське морехідне училище (інститут інженерів водного транспорту). Плавав помічником капітана танкера "Миколаїв" з політичної частини, пізніше працював директором водної станції.
Помер 13 листопада 1987 року. Похований в Одесі.
Пам'ять Бесчастного Сергія Арсенійовича увічнена в Мелітополі на Алеї Героїв, а також на меморіальній дошці, присвяченій Героям Радянського Союзу - випускникам Мелітопольських аероклубу і військового авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів.
У Мелітопольському професійному ліцеї залізничного транспорту створена Алея Героїв Радянського Союзу - випускників цього навчального закладу, на якій є і портрет С. А. Бесчастного.
(Т. В. Полухіна)
Література про життя та діяльність:
Варяник, О. В. БесчастныйСергейАрсентьевич // Варяник, О. В. Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 247-249.
Бесчастний Сергій Арсентійович // Книга пам'яті України. Запорізька область. - [Запоріжжя, 2010]. - Т. 22(1) : Переможці. - С. 48.
Куперман, Ю. В атаку идет эскадрилья Ил-2 / Юрий Куперман // Надежда. - 2015. - 11-17 февр. (№ 7). - С. 14.
Мохов, М. Повітряний снайпер / М. Мохов, В. Куперман // Запоріз. правда. - 1985. - 30 січ.
Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ "ЗОУНБ імені О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2008. - С. 73-75.
Олексій Феофілактович Богаєвський народився 25 лютого (11 лютого за старим стилем) 1879 року в селі Радалівка Хорольського повіту Полтавської губернії. Батько його був псаломщиком у місцевій церкві. Олексій закінчив курс навчання в Лубенському духовному училищі і 1894 року вступив до Полтавської духовної семінарії. Після закінчення семінарії 1900 року Богаєвський поїхав служити до Сімферополя. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Парасковією (Параскевою), дочкою відомого в Криму священника Олексія Назаревського.
1904 року вони одружились та поїхали до Феодосії, до місця служби отця Олексія. Чотирнадцять років отець Олексій Богаєвський був настоятелем церкви в Ім’я Усіх Святих, що знаходилась на цвинтарі.
Протоієрей Олексій Богаєвський був відомий в місті своєю активною громадською діяльністю та як попечитель, чим здобув всезагальну любов та повагу. Він викладав Закон Божий у гімназії Гергилевич, обирався гласним Феодосійської міської думи, був членом Таврійської єпархіальної ради і спостерігачем місцевих церковнопарафіяльних шкіл. 1920 року Богаєвський був призначений Благочинним церков Феодосійського округу.
Отець Олексій мав приятельські стосунки з багатьма видатними людьми, що жили тоді у Феодосії. В його будинку бували письменники Вікентій Вересаєв та Олександр Грін. Богаєвський відвідував дачу в Коктебелі, що належала поетові та художнику Максиміліану Волошину – друга отця Олексія. У важкі роки громадянської війни, ризикуючи життям, допомагав багатьом людям.
Радянська влада, яка встановлена була в Криму, не жалувала духівництво. У Богаєвських забрали будинок в центрі міста, виселили родину в сторожку при церкві. Але випробування при цьому не завершилися. Руїна в країні супроводжувалась голодом. Кримський ревком організував продовольчий комітет з вилучення так званих залишків продовольства у населення. Усі винуваті у непокорі віддавалися до воєнно- революційному трибуналу. Почався голод. Люди їли лободу, кропиву, їли все, що рухалось, в тому числі собак та кішок. Деякі харчувалися трупами. Процвітало людожерство.
Коли приховувати наслідки голоду стало неможливо, більшовики оголосили збір засобів допомоги голодуючим. Користуючись зручним моментом, вони вирішили вилучити церковні цінності. В газетах почалась шалене цькування православного духовенства, яке, буцімто, не хотіло допомогти вмираючим людям. Вилучення цінностей нагадувало добре налагодження пограбування. Але цього здалося замало. Потрібно було усунути найбільш авторитетних священнослужителів, відкривши дорогу обновленській «Живій церкві», яка діяла за вказівкою радянської влади.
Помірна позиція протоієрея Олексія Богаєвського дозволила йому в ті часи уникнути арешту. Але у вересні 1928 року чекісти добралися і до нього. Олексій Богаєвський був арештований, а незабаром відправлений на заслання до міста Барнаул. Матінка Параскева виїхали за своїм чоловіком до Барнаула.
На засланні отцю Олексію служити в церкві заборонили, і щоб якось прохарчуватися, він влаштувався рахівником на місцевому м’ясокомбінаті. 1932 року у Олексія Богаєвського скінчився термін заслання. Повертатися до Криму йому було заборонено, і він приїхав до міста Мелітополь, до молодшого сина Володимира. Старший Богаєвський спочатку працював рахівником на місцевому маслозаводі, потім бухгалтером у взуттєвій артілі.
6 жовтня 1941 року Мелітополь був окупований німецькими військами. Окупаційна влада дозволила відкрити в місті православні храми. Парафіяни Андріївської церкви, яка знаходилась на околицях міста, звернулись до отця Олексія Богаєвського з запрошенням стати у них священником. Отець Олексій погодився. З цього часу він знаходився під постійним наглядом німецької окупаційної влади.
Сам отець Олексій і його родина також відчули на собі усі «принади» нового німецького порядку. В роки окупації матінка Параскева влаштувала серед парафіян збір одягу та продуктів для військовополонених Червоної армії. Разом з отцем Олексієм вони ховали від німців червоноармійців, які втекли з німецького полону, а тих, хто був поранений чи хворий, лікували усякими засобами.
Після звільнення Мелітополя від загарбників в армійські газеті «Сталінський прапор» від 24 жовтня 1943 року була надрукована замітка «Німці знущались над священником», в якій розповідалося про отця Олексія: під час вуличних боїв в Мелітополі він ховав поранених червоноармійців у своєму підвалі, ризикуючи власним життя та життям своїх близьких. Отець Олексій зберігав цю замітку разом документами. Можливо, що саме вона допомогла йому, коли радянська контррозвідка перевіряла благонадійність тих, хто з різних причин опинився в окупації.
Коли отцю Олексію виповнилося вісімдесят років, він залишив службу в церкві – за віком. Священник залишив службу церкві, але не службу Богу. До маленького будиночка протоієрея на вулиці Воровського постійно приходили люди за порадою, втіхою, за добрим словом. Відчуваючи в собі прилив сили, він відвідував тоді Іоанно-Предтеченську церкву, що знаходилась недалеко від садиби Богаєвських. Зараз на її території розташований православний чоловічий монастир святого Сави Освяченого, який став першим монастирем Запорізької та Мелітопольської єпархії (1995).
Отець Олексій тяжко пережив смерть матусі Параскеви у 1967 році. Коли дружина хворіла, він терпляче опікувався нею. 23 січня 1971 року на дев’яносто другому році життя не стало й отця Олексія. Поховали Олексія Богаєвського на кладовищі колишнього села Піщане. На надгробку він заповів написати слова: «Господи, і не входи в суд із слугою Твоїм…». Це початок другого вірша з 143 псалма. Повністю він звучить так: «…і не входи в суд із слугою Твоїм, ніхто бо з живих не виправдається перед Тобою».
(Авдєєнко С. І.)
Література про життя та діяльність:
Авдеенко, С. И. Претерпевшие за веру / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь, 2012. – С. 302-345.
Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ "ЗОУНБ імені О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2008. - С. 75-76.
Віктор Павлович Харін народився 27 лютого 1939 року в селі Тастуба Башкирської АРСР. Коли Віктору виповнилось три роки, сім’я Харіних переїхала до тайгового селища поблизу міста Катав-Іванівськ Челябінської області.
Синя річка Катав, високі гори, співи пташок, сувора природа – все це зачарувало маленького Вітю. Вже дорослим Віктор говорив про себе, що усі фарби та пісні довкілля увійшли в його душу і під їх впливом він живе весь час.
«Моя поезія автобіографічна, - не випадково підкреслював Віктор, - отже, читаючи мої вірші, можна взнати : народився там, де сосни, там, де ялинки затуляють небосхил, де захід рожевіє, а тепер приходять у сон, де любов, що пронеслася мимо, залишила мені печаль, там, де співав невтомно колискову лютий».
Життя в тайговому селищі, незважаючи на чудову природу, було тяжким, голодним. Війна, яка котилась європейською частиною СРСР, не обійшла й Урал. Батька маленького Віктора – Павла Харіна – в липні 1941 року призвали до армії. Маленький хлопчик на все життя запам’ятав, як ніс його на руці (саме на руці) до збірного пункту. Від батька не залишилося навіть похоронки – він пропав без вісті. І Віктор вважав за свій обов’язок зберегти про нього пам’ять. Свою поему він так і назвав: «Дорогою пам’яті».
До 1946 року родина Харіних мешкала у тайзі, в бараці ліспромгоспу. У нього – хлопчака – були свої обов’язки з господарства (город, сінокіс, заготівля дров, випас корів). Іноді з гумором він говорив, що був підпаском (помічником пастуха), а в чотирнадцять років отримав «підвищення» – сам став пастухом.
Здобувши семикласну освіту, Віктор влаштувався учнем кіномеханіка. Потім працював на механічному заводі. Засвоїв роботу на стругальному, фрезерному, токарному станках, а вечорами навчався у середній школі для молоді. Довгоочікуваний атестат зрілості, який надавав його власнику право на вступ до вищого навчального закладу СРСР, Віктор Харін отримав 13 липня 1956 року в школі робітничої молоді міста Катав-Іванівськ.
Мрія Віктора – стати геологом. Але не судилося. Після служби в армії він здобував освіту на заочному відділенні Челябінського політехнічного інституту за фахом «Технологія машинобудування, металорізальні верстати та інструменти». За шість років йому була присвоєна кваліфікація інженера-механіка.
Хтось з товаришів підбив Віктора приїхати в Україну. Так Харін опинився в Путивлі Сумської області. Старовинне містечко, що розташувалося на високому березі живописної річки Сейм, вразило Віктора своєю чарівністю і поетичністю. Не випадково краса міста і його околиць втілена у творах літератури й мистецтва. Про нього писав автор «Слова о полку Ігоревим» - у відомій пісні Ярославни, дружини новгород-сіверського князя Ігоря.
Тут у Путивлі Віктор Харін зустрів свою Ярославну – майбутню дружину Віру Михайлівну, яка розділить з ним до кінця життя радість і смуток. «Не красою Венеры Милосской, что давно примелькалась всем, - я твоей красоте неброской поклонился на речке Сейм».
Після одруження молода сім’я Харіних в пошуках житла переїхала до Мелітополя, який в ті часи активно зростало. Тоді ще ніхто не здогадувався, що місто Путивль втратив значного поета, а місто Мелітополь його придбав. Віктор Харін влаштувався майстром на моторний завод, його дружила працювала у складальному цеху. З квартирою сталася невдача, знімати чуже житло Харіни не схотіли. Тому й ухвалили на сімейній нараді – будувати власний будинок. І побудували. Власними руками, такими охочими до пера.
Цей будинок на вулиці Курчатова Харіни вважали тихою гаванню для свого життєвого корабля. Перший вірш Віктор написав на риболовлі. Цей вірш був ще учнівським. І автор не любив про нього згадувати, вважаючи його недосконалим. Потім з’явилися інші. Виникла потреба у творчому спілкуванні. Хтось порадив звернутися до міського літературного об’єднання «Таврія». Члени якого збираються у приміщенні міськрайонної газети «серп і молот».
1979 року Віктор Харін з першими своїми віршами прийшов на засідання літературного об’єднання. Йому було вже сорок років, для поета – вік критичний, оскільки вважалось, що поезія – це доля молодих, запальних людей. Якщо до тридцяти років поет не розкрився, толку мало від його поезії. Отже, Харін став виключенням. Але часу поет на мав: те, що інші поети досягали за десять років, він мав зробити в три-чотири рази швидше.
Перша збірка «Луна» побачила світ 1991 року у дніпропетровському видавництві «Січ». Завдяки цій книзі про Харіна як поета почули на його батьківщині – в Катав-Івановську. Віктор Харін відчував приплив творчих сил, а за спиною буцімто виросли крила. Але підступна хвороба заважала. Голодне дитинство, тяжка фізична праця призвели до інсульту, і поет опинився у міській реанімації. Світ звузився до розмірів палати лікарні. Здавалось, що все, чим раніше він жив, що його надихало, чим цікавився, - все це у минулому. А в сьогоденні – тільки хвороба, страждання, про будучність не хотілося й думати.
Витримати випробування, не зламатися, не перетворитися на «овочі», як Віктор казав сам, йому допомогла віра в Бога. До хвороби він ставився до Бога як атеїст. «Можливо, десь Бог і є, але я його не зустрічав» . Про це він пише у своїх віршах:
«По тропинкам, по дорогам.
Сколько помню – я в пути.
Я искал повсюду Бога,
Но никак не мог найти».
Допомогла дружина Віра Михайлівна. Вона надихала тяжко хворого поета, і вин писав, писав, писав.. П’ять поетичних книг побачили світ, а деякі його вірші («Спи, Молочная», «Оля, Олечка» та інші) покладені місцевими композиторами на музику і стали народними піснями.
Віктор Павлович Харін помер 14 березня 2007 року.
2010 року вийшла книга «У майбутньому спалахне світло…», присвячена пам’яті Віктора Харіна. В ній зібрані найкращі його вірші, надруковані в попередніх збірках («Эхо», «Соловьиная отрава», «Осенний полонез», «Живу во времени твоем», «Во имя Твое»), статті про творчість поета, спогади про нього.
(С. І. Авдєєнко)
Твори:
Во имя Твое : поэзия / В. П. Харин ; Виктор Харин. – Мелитополь : ИД МГТ, 2008. – 160 с. : ил.
Живу во времени твоем : избранное / В. П. Харин ; Виктор Харин. - К. : Поэма, 2004. - 176 с.
Осенний полонез : избранное / В. Харин ; Виктор Харин. - К. - Мелитополь, 2002. - 143 с.
Соловьиная отрава : стихотворения / В. П. Харин ; Виктор Харин. – Запорожье : Запоріжжя, 1996. – 72 с. - (на экз. М148840 автограф автора и посвящение: «Волковой Ольге Васильевне [с 25.12.2015 г. - дир. ЗОУНБ] с благодарностью от автора. 2. IX.96»)
Эхо : стихотворения, поэма / В. П. Харин ; Виктор Харин. – Днепропетровск : Сич, 1991. – 40 с.
***
[Добірка віршів] / В. Харін ; Віктор Харін // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія. - 2-ге вид. – Мелітополь, 2010. - С. 461-466.
“Стала низкой осенняя высь...” ; “Ночь, мороз, на стёклах - иней” : [вірші] / В. Харин ; Виктор Харин // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С. 541.
Мой век : [вірш] / В. Харін ; Віктор Харін // Великий Луг : поезії : додаток до альманаху "Хортиця". – Запоріжжя, 1992. – С. 116-117.
Література про життя та діяльність:
Авдеенко, С. И. Уральский самородок // Авдеенко, С. И. О тех, кого помню : литературные портреты / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь, 2016. – С. 156-176.
Зотова, В. Г. Поэзия Виктора Харина // Літературні феномени Мелітополя: статті, нариси, есе : літературознавчі студії / Мелітоп. держ. пед. ун-т ім. Б. Хмельницького, філол. ф-т, каф. укр. і зарубіж. л-ри] – Мелітополь, 2013. – С. 94-103.
В будущем вспыхнет свет : памяти Виктора Харина / [ред. сост. В. Г. Зотова ; худож. В. И. Прохин ; предисл. В. Г. Зотовой]. - Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2010. - 392 с. : ил.
Віктор Харін : [коротка біограф. довідка] // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія / [упоряд. : Зайдлер Н. В., Гончаренко О. М. ; за заг. ред. Бабакової О. В.]. – 2-ге вид. – Мелітополь, 2010. - С. 461.
Харин Виктор Павлович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / ред. кол.: Н. Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Х. : Факт, 2004. – С. 440-441.