Вы здесь

Поет, композитор Анатолій Андрійович Загрудний народився 3 березня 1938 року у Ташкенті. Член НСКУ з 2000 року. У 1961 році закінчив Омське 22 музичне училище (викладач В. Патрошова), одночасно виступає солістом і концертмейстером оркестру народних інструментів Омської філармонії (1961–1963 рр.). З 1966 року А. Загрудний студент Новосибірської консерваторії (Росія, факультет народних інструментів у викладача Г. Анциферова). На жаль, хвороба рук не дозволила завершити навчання.
 
З 1963–1976 він диригент і викладач музичних шкіл Сибіру, учитель музики загальноосвітніх шкіл.
 
В 1976 році Загрудний повертається до Запоріжжя, на батьківщину батьків і працює вчителем музики у гімназії № 2. Одночасно він пише вірші та пісні, які друкуються у журналах: „Дошкільне виховання”, „Малятко”, „Дзвіночок”, у книзі „Катигорошкове поле” (Дніпро, 1989), „Календарикдошколярик” (К., 1992). Він автор посібника „25 етюдів для бандури” (Л., 2004); збірки пісень для дітей, „Сніжаночка” (Запоріжжя, 2002), „Співаночка”. Скринька 1”; „Співаночка. Скринька 4”, „Співаночка. Скринька 5” (усі Тернопіль, 2007); збірки поезій для дітей „Листочок Дерева Життя” 
(Тернопіль, 2008). Твори композитора А. А. Загрудного спрямовані на розвиток музичних здібностей дітей різного віку і містять в собі елементи національно-патріотичного виховання,  сприяють формуванню любові до рідного краю, заохочують до вивчення української пісні, сповнені глибокого патріотизму. Вони враховують вікову психологію і можливості дітей, приваблюють своєю мелодійністю та доступністю, гармонійно пов’язані з текстом, легко запам’ятовуються і сприймаються дітьми, не потребують спеціальної музичної підготовки та тривалого розучування.
 
Твори Загрудного виконуються в музичних школах, музучилищі,  самодіяльності.
 
Література про життя та діяльність
Енциклопедія сучасної України. Т.10 : З-Зор / гол. редкол. : Дзюба І. М. 
[та ін.] / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень
НАН України. – К., [Поліграфкнига], 2010. – 712 с. – Із змісту : Загрудний
А. А. – С. 91.
Композиторы Запорожья : информ. справ. – Запорожье, 2005. – 42 с. – 
Из содерж. : Загрудный А. А. – С. 10.

Люди з часів сивої давнини мріяли приборкати грізну стихію порогів Дніпра, які заважали судноплавству.

У 1927 році, поблизу легендарної Хортиці, розпочалося будів­ництво найбільшої на той час гідроелектростанції. Сюди з усіх куточків країни приї­хали тисячі ентузіастів. Така подія не могла не привернути увагу письменників – водночас із будівництвом Дніпрогесу творився і його художній літопис. Тут побували О. Дов­женко, В. Сосюра, М. Рильсь­кий, В. Яновський, В. Маяковський, Ф. Гладков, Анрі Барбюс, Мате Залка, Теодор Драйзер та багато інших, був серед них і В. Т. Юре­занський (справжнє прізвище Нос), який майже з самого початку будівництва приїхав як кореспондент газети «Известия».

Небувале за розмірами будівництво захопило його з перших днів, і незабаром він сам став активним учасником і свідком усіх звершень. У своїх статтях, нарисах, замальовках він із захопленням розповідав про трудовий ентузіазм, творчу працю будівників Дніп­рогесу. У подальшому ця тема стала провідною у творчій біографії Володимира Тимофійовича. Понад двадцять років присвятив він їй і не розлучався з нею до останніх днів свого життя.

Таке захоплення темою праці було для Володимира Тимо­фійовича не випадковим, адже він сам вийшов із сім’ї трудівників. Його батьки походили з українських селян.

Народився майбутній письменник 5 лютого 1888 р. у далекому приуральському селі Пічугіне, у якому він жив до тринадцяти років, а потім, до дев’ятнадцяти, у м. Червоноуфімськ (Свердловська область, РФ).

Родина майбутнього письменника не мала змоги дати обдаро­ваному юнакові освіту. Спочатку його навчала бабуся. З осені 1898 р. до весни 1899 р. він навчався в третьому класі в народній школі в с. Михайлівському, потім (1899–1901) закінчив двокласне учили­ще в с. Тастуба. З 1900 до 1907 рр. Володимир навчався в Червоно­уфімському реальному училищі, звідки його виключили як редак­тора рукописного учнівського журналу «Промінь» за вільнодумст­во і вислали до Іркутська, звідти перевели в Челябінськ. Там він екстерном закінчив реальне училище. З 1908 до 1911 рр. працював у челябінській газеті «Голос Приуралля» репортером. Тут же надрукував свої перші вірші.

Переборюючи злидні та голод, він закінчив чотири курси еко­номічного відділення Петербурзького політехнічного інституту, а в серпні 1915 р. його призвали на військову службу. Згодом доля привела його в Україну. Деякий час жив і працював у Києві, Одесі, Вінниці, Харкові. Тут розквітнув його талант романіста, тут були написані найкращі твори. У середині 20-х років виходить книга оповідань «Ржи цветут», повість «Зарево над полями», ро­мани «Алмазная свита», «Исчезнувшее село» та інші.

У 1933 р. урядом України перед письменниками було постав­лене завдання написати історію будівництва Дніпрогесу. Коли комп­лектувалась авторська бригада, до неї увійшов і В. Т. Юрезанський. Авторами була проведена колосальна робота: бесіди з ветеранами будівництва, які стенографувалися, записувались, зібрано велику кількість важливих документів. Книга мала бути захоплюючою, цікавою, розрахованою на масового читача.

У 1937 році в результаті напруженої майже п’ятирічної праці «Історія Дніпробуду» була написана. Книга складалася з чотирьох розділів: «Історія проектів», «Гребля», «Гавань і шлюз», «Гідростан­ція». Книга дістала схвалення і була підготована до друку, але не була надрукована.

Та В. Т. Юрезанський не відмовився від думки оспівати ге­роїку будівництва Дніпрогесу. У передвоєнні роки він пише роман «Покорение реки», який з часом витримав кілька видань не тільки в Радянському Союзі, але й за кордоном.

Друга світова війна перервала його творчі плани. Він, як щирий патріот, добровільно пішов на фронт не будучи військово­зобов’язаним. Брав участь у боях, зазнав страхіть фашистського полону, звідки тікав. На початку 1944 року їде до Запоріжжя, де починається відбудова зруйнованого Дніпрогесу. І знову письмен­ник у котлованах, на риштуваннях, на власні очі спостерігав героїч­ну боротьбу з руїнами, усе побачене записував, щоб нічого не про­минути і про все розповісти нащадкам. Усі ці події знайшли своє відображення у книзі «Огни на Днепре».

31 травня 1948 року в Запорізькій обласній науковій бібліотеці відбулася конференція «Дніпробуд у художній літературі», на якій серед інших творів обговорювалися книги В. Юрезанського «Покорение реки» та «Человек побеждает».

В останні роки життя Володимир Тимофійович працював над великим багатоплановим романом, у якому хотів на основі здобу­того ним багатого матеріалу відтворити героїчну картину праці, що охоплювала б будівництво й повоєнне відродження Дніпрогесу, та не встиг – відійшов у Вічність.

У фондах краєзнавчого відділу Запорізької обласної наукової бібліотеки є копія книги «З історії Дніпрогесу: уривки», яка була надрукована у Харкові в 1935 р. Її автори – В. Юрезанський, Я. Баш­мак, В. Дончак, М. Марич. У зверненні до читачів Всеукраїнська редакція «Історії заводів» просить робітників, істориків та літера­торів уважно прочитати ці уривки і написати до редакції свої зауваження та поради з метою їх активної участі в її редагуванні. Звертають увагу і на те, що ці уривки в жодному разі не можна розглядати як закінчену історію, а лише як зразки тієї роботи, яка зроблена авторами, як підхід до висвітлення історичних фактів. Видно, що і автори, і видавці прагнули до об’єктивного висвітлення одного з епохальних явищ в історії нашої країни.

Про відбудову Дніпрогесу в післявоєнний період розповідає В. Т. Юрезанський у книзі «Человек побеждает» (М., 1948). У ній він розповідає, як греблю розміновували, як уся країна допомагала її відбудовувати. Перед читачами постають образи безпосередніх учас­ників будівництва: будівельників, інженерів, монтажників, началь­ника будівництва Ф. Г. Логінова та інших керівників.

Є в краєзнавчому відділі і книга В. Т. Юрезанського «Дніпро­гес», що побачила світ 1970 року у видавництві «Промінь». До неї увійшли незавершені варіанти двох розділів «Історії Дніпробуду», які були знайдені в архіві письменника. Перший розділ має назву «Історія проектів». Для його написання автор відшукав та вивчив величезну кількість архівних документів, прослідкував за долею різних проек­тів, створених у період від петровських часів до плану ГОЕЛРО. Другий розділ – «Гребля» – розповідає саме про будівництво Дніп­рогесу. Книга має велике пізнавальне значення. Кожний, хто прочитає її, відчує дух тієї епохи, повагу до людей, які своїми руками, ентузіазмом, долаючи неймовірні труднощі, спорудили найпотуж­нішу на той час гідроелектростанцію.

Відомий український письменник Олесь Гончар у своєму ро­мані «Людина і зброя» написав такі рядки про Дніпрогес: «Елект­ричним серцем республіки, сонцем електричним назвав тебе на­род, і від тебе справді, як від сонця, був осяяний весь край...». А про В. Т. Юрезанського можна сказати його ж словами: «Новый, чис­тый, просветленный, над усталою землей, вечным словом озарен­ный, вспыхнул яркою звездой». Його ім’я сяє яскравою зіркою се­ред літописців Дніпробуду.

Помер письменник у Москві 9 лютого 1957 року. Похований на Ваганьківському цвинтарі.

(Г. М. Нагорна)

 

Твори:

Дніпрогєс / В. Т. Юрезанський. — Дніпропетровськ : Промінь, 1970. — 182 с.

Вогні на Дніпрі : повість / В. Юрезанський. — К. : Держлітвидав, 1952. — 202 с.

Человек побеждает / В. Юрезанский. — М. : Профиздат, 1948. — 140 с.

***

З історії Дніпрогесу : (уривки) / В. Юрезанський, Я. Башмак [та ін.] ; Всеукр. ред. «Історії фабрик і заводів»; редкол.: «Історії Днеп­рогесу». — Х. : Укр. робітник, 1935. — 98 с.

 

Література:

Баш, Я. Літописець Дніпробуду / Яків Баш // Юрезанський, В. Т. Дніпрогєс / В. Т. Юрезанський. — Дніпропетровськ, 1970. — С. 7–14.

Шмаков, А. А. О забытом поэте // Шмаков А. А. Наше лите­ратурное вчера. — Челябинск, 1962. — С. 67–73.

 

Нагорна, Г. М. Володимир Юрезанський — літописець Дніпро­буду // Краєзнавство Запорожжя. — 2017. — № 3. — С. 114–117.

05.02 - 15 років тому (2003) в с. Широке Василівського району відкрита й освячена перша в Україні народна бібліотека.
06.02 - 70 років (1948) Віталію Олексійовичу Челишеву (06.02.1948, м. Запоріжжя), журналісту (працював у редакціях запорізьких газет), народному депутату СРСР першого скликання (1989–1991).

Навчався в Олександрівському меха­ніко-тех­нічному училищі (нині – ЗНТУ).

ШЛЯХ ОТАМАНА ПЕСТУШКА

Костянтин Юрійович Пестушко – саме таке справжнє прізвище отамана Степової дивізії Костя Степового-Блакитного – народився 10 лютого 1898 р. в багатодітній родині заможних селян с. Ганнівка Катеринославської губернії (зараз – Кіровоградська область). Крім Костя, у родині було ще троє хлопців – Іван, Федір, Микола та троє дівчат – Поліна, Віра й Уляна.

Ще з дитинства Кость виявив непересічні здібності до наук, особливо до математики. Тому не дивно, що закінчивши двокласну («міністерську») школу, вступив до Олександрівського механіко-тех­нічного училища (нині Запорізький національний технічний універ­ситет), де навчався до серпня 1916 року. Закінчивши п’ять старших класів училища, пішов добровольцем на фронт. Так завершилися сту­дентські роки Костя Пестушка і розпочалося доросле життя на фрон­тах Першої світової війни та революції Костя Степового-Блакитного.

Війну розпочав рядовим на Кавказькому фронті. Воював хоробро, за що і був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Був поранений. Після шпиталю потрапив до школи прапорщиків у грузинському місті Горі. Закінчивши її, юнак у чині підпоручика отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію.

Дезорганізація Тимчасового уряду призвела до розпаду ро­сійської армії, до кривавих розправ над офіцерами. Костя врятува­ли солдати-українці і допомогли йому виїхати до Павлиша (нині – смт Кіровоградської області). А вже звідти майбутній отаман доби­рався додому пішки.

Восени 1918 року його мобілізували до Армії УНР. Під час антигетьманського повстання Пестушко приєднався до війська Петлюри. Повстання було успішним, та, на жаль, воно привело до краху держави і розпаду армії (фактично всі воєнізовані формуван­ня було розпущено). Кость знову повертається додому та не сидить склавши руки. Він збирає повстанський загін і веде боротьбу з біль­шовицьким режимом партизанськими методами.

У 1919 році стає командиром Середньо-дніпровської групи (2500 багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Бере участь у повстанні проти Добровольчої армії. Збільшивши Середньо-дніпровську групу до 3000 бійців, пе­рейменував її на Республіканське військо та почав діяти самостійно.

У січні 1920 року К. Пестушко приїхав до Ганнівки, де його було обрано Головою Волосного Революційного Комітету і Коміса­ром Волості села. На цій посаді Кость перебував близько трьох місяців – до травня 1920 року. Прикриваючись офіційним станови­щем, Пестушко створив підпільну українську організацію. Та під­пільникам не вистачало зброї. І тоді у Костя Степового-Блакитного визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.

Згідно з розпорядженням більшовиків 12 травня 1920 р. у Кри­вий Ріг мусили з’явитися юнаки з навколишніх сіл, якими мав опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Пес­тушко. Захопивши збірний пункт, він зміг переконати мобілізованих до Червоної армії селян приєднатися до його повстанського загону.

Після семигодинного бою, повсталі «новобранці» повністю звільнили місто від червоноармійців. До Пестушка-Степового, слава про перемоги якого широко розлетілася, почали приєднуватися й інші загони.

Кость Степовий-Блакитний мав неабиякі організаторські здіб­ності, які дозволили йому за короткий проміжок часу (з червня 1919 року до весни 1920 року) створити армію, яка увійшла в історію під назвою Степова дивізія. Чекісти у своїх звітах зазначали, що «…за нетривалий період загін Степового виріс до 20 000 осіб, мав дві гармати і кулемети… були також автомобілі, мотоцикли і велосипе­ди, які Степовий здобув, захопивши у Криворізькому повіті дві авто­колони… Лозунгом Степового був „Самостійна Україна“».

Степова дивізія Костя Степового-Блакитного відзначалася ви­сокою організацією та мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кін­ний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженер­ного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізій­ний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бан­дитизмом. Особу, яку було помічено в бандитизмі, комісія мала право кара­ти, у тому числі й розстріляти.

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру. 24 вересня 1920 року в с. Медведівці відбулася нарада отама­нів, на якій двадцятидворічного Костя Степового-Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру й околиць.

А вже 10–11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря, що над Тясмином, відбувся семигодинний бій об’єднаних повстансь­ких сил із частинами Червоної армії. Закінчився він перемогою Степової дивізії та втечею червоних до Черкас. Антибільшовицьке повстання розгоралося.

Але тут зв’язковий приніс повідомлення, що будьонівці палять села, з яких походила значна частина степовиків. Довідавшись про це, повстанці вимагали від отамана повернути назад і рятувати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру і терміново вирушити на Херсонщину.

На нещастя, маршрут Степової дивізії перетнувся з маршру­том Кінної армії Будьонного, яка з польського фронту переправ­лялася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова ударний відділ Чорного Ворона, рятуючи Степову дивізію, вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. У смертельному бою усі чорноворонівці загинули разом зі своїм отаманом.

Настала пізня осінь... Літнє обмундирування вже не гріло, а зимового не вистачало. Чимало повстанців ходили босоніж. Отаман Степовий-Блакитний був змушений ухвалити рішення про демо­білізацію дивізії. Перед цим Блакитний розділив її на полки за те­риторіальною ознакою. Кожна частина, рушаючи до своєї місцевості, забирала зброю, ховала її в місця, відомі лише деяким старшинам.

Кость Блакитний і його соратники перейшли у підпілля. Згід­но з вказівкою повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнни­ка, Кость готувався до повстання, що планувалося на травень 1921 року. Та цим планам не судилося здійснитися. Зрадник-отаман Андрій Рибалко-Зірка розкрив підпільну організацію, видав керів­ництво Центрального українського повстанського комітету і, як наслідок, у Жандармській балці Катеринославською ЧК було роз­стріляно 51 повстанця, багатьох заарештовано.

Зрадник видав ЧК і місцезнаходження отамана Степового-Блакитного. 9 травня 1921 року будинок, у якому перебували Кость Блакитний і отаман Лютий, було оточено. Але товариші вирішили з боєм прориватися. У перестрілці Костя Пестушка було поранено, зупинити кровотечу не вдалося. Він помер зі словами: «Вмираю за рідну Україну. Як буде Україна вільною, передайте привіт!».

Так обірвалося молоде життя Костя Степового-Блакитного, прожите для України…

Похований Головний отаман Холодного Яру в рідному селі Ганнівці. Його ім’ям названі вулиця та провулок у м. Дніпро та вулиця в м. Кривий Ріг.

(Т. М. Палівода)

Література та інтернет-ресурси:

Горліс-Горський, Ю. Холодний Яр : спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру : [згадується Кость Блакитний та Степова дивізія] / Ю. Горліс-Горський. — К. : Холодний Яр ; Вінниця : Держ. картограф. ф-ка, 2011. — С. 208–211, 214–215, 226.

Дмитрук, В. Вони боролися за волю України : [є згадка про загін Блакитного] / В. Дмитрук. — Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2007. — С. 399.

Коваль, Р. Степова дивізія Костя Блакитного // Коваль, Р. По­вернення отаманів Гайдамацького краю / Р. М. Коваль ; Роман Ко­валь. — К., 2001. — С. 101–107.

Турченко, Ф. Пестушко Костянтин Юрійович (Кость Степо­вий-Блакитний) [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=6839&lang=ukr

Карафін, К. Механіко-технічне училище, 1900 : [в т. ч. про К. Ю. Пестушка] / К. Карафін, О. Тищенко, М. Ширяєва, Т. Шевченко // Матеріали до багатотомного «Зводу пам’яток історії та культури України. Запорізька область» [Електронний ресурс].  К., 2016. — Кн. 1 : Запоріжжя. — С. 103. — Режим доступу : http://history.org.ua/­LiberUA/ZvidZap1_2016.pdf

 

Віднайдено унікальну світлину отамана Степової Дивізії Костя Пестушка [в Запорізькому краєзнавчому музеї] [Електронний ре­сурс] // Поліська Січ. — Режим доступу до статті : http://poliskasich.­org.ua/?p=221

Олександр Григорович Барабоха народився 13 лютого 1918 ро­ку в селі Межиріччі Каневського району Київської області в родині селян-хліборобів. З 1918 р. батько завідував сільською поштою. При пошті була невелика бібліотека, у якій часто пропадав малий Саш­ко, брав книжки з собою у поле, де пас сільську худобу, і читав.

Закінчивши сільську школу, поступив у 1933 р. до Київського педагогічного університету імені М. Горького на спеціальність «викладач української мови та літератури середньої школи», який закінчив у 1937 р.

У цьому ж році поступив до аспірантури Київського держав­ного університету ім. Т. Шевченка на філологічний факультет, яку закінчив у 1940 р. зі спеціальності «викладач інституту». У жовтні-вересні 1940 р. виконував обов’язки доцента і завідувача кафедри Кременецького учительського інституту.

У 1940 р. був призваний до армії, пройшов курси молодших політруків (м. Курськ).

Війну зустрів на Південному фронті. У воєнний час Олександр Григорович був одним із тих людей, котрі надихали солдат на под­виги, був політруком, комсомольським секретарем, агітатором. З ха­рактеристики командира полку майора Павловського і батальйонно­го комісара 876-го стрілецького полку 276-ї стрілецької дивізії Кошкарьова на лейтенанта О. Г. Барабоху: «У перших числах вересня 1941 р. при підході німців до Чонгарського перешийку брав участь у бою з німецько-фашистськими загарбниками. Під час бою знаходився в складі передового взводу охорони біля станції Салькове (Чонгарський перешийок), у результаті бою мото­розвідгрупі німців були нанесені втрати, позицію утримано. Під час бою проявив вит­римку і показував приклад самовідданого ви­конання обов’язку. По­тім серед особистого складу та приділиних підрозділів 9-ї роти про­водив політичну роботу». У тяжких боях у районі Чонгара отримав важке поранення, після чого перебував майже півроку в госпіталях.

Враховуючи обмеження до стройової служби, Олександра Ба­рабоху у травні 1942 р. було відправлено як політпрацівника на За­байкальський фронт, де він проходив дійсну військову службу у званні лейтенанта до 1946 р.

Був нагороджений медалями: «За перемогу над Японією» (03.08.1946), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (26.10.1946), «50 років Збройним силам СРСР»; «За відвагу»; орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню (11.03.1985).

У 1945 р. в м. Томську одружився з капітаном медичної служби Вірою Олександрівною Алекторовою. У вересні 1946 р. був демобі­лізований з рядів Радянської Армії в званні старшого лейтенанта і повернувся до України.

З жовтня 1946 р. до вересня 1954 р. виконував обов’язки завідувача кафедри української літератури Мелітопольського державного педагогічного інституту. У 1955 р. відповідно до наказу Міністра освіти УРСР був переведений до Запорізького педаго­гічного університету на посаду викладача кафедри української літератури, з 1957 р. – старшого викладача кафедри. З 1962 р. Олександр Гри­горович знову переїхав до Мелітополя і працював старшим виклада­чем української літератури загальнонаукового факультету до 1968 р., коли було ліквідовано цей факультет у Мелітопольському педінсти­туті. З грудня 1968 р. знову починає працювати в Запорізькому педагогічному інституті викладачем, старшим викладачем (з 1970 р.), доцентом (1975–1980 рр.) кафедри української літератури.

У 1972 р. захистив дисертацію на звання кандидата філоло­гічних наук у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка на тему «Становлення образу селянина-колективіста в українській радянській прозі 20–30-х років» (науковий керівник – доктор філологічних наук, професор М. Й. Сиротюк).

Як викладач, мав глибокі знання з української літератури, ква­ліфіковано проводив лекційні і практичні заняття, значну увагу приділяв організації і контролю самостійної роботи студентів, розвитку в них самостійного творчого пошуку. Вів такі курси в інститу­ті: «Теорія літератури», «Вступ до літературознавства», «Українська народна поетична творчість», «Історія української літератури», «Методика викладання літератури в школі» та інші; керував курсо­вими роботами студентів.

Постійно працював над підвищенням свого професійного рів­ня, мав більше 50 публікацій, виступав на наукових конференціях. Виступав як літературний та театральний критик. Публікував нау­ково-популярні статті в місцевій і республіканській пресі з питань української і російської літератури. Займався дослідниць­кою діяль­ністю пов’язаною з творчістю і життям Т. Г. Шевченка, працював в архівах, відзначався скрупульозністю і сумлінням у наукових дос­лідженнях, відомий як шевченкознавець.

Займався громадською діяльністю. Неодноразово обирався чле­ном партбюро інституту, парторгом кафедри і факультету, редакто­ром інститутських та факультетських стінних газет, був куратором у студентських групах, агітатором серед населення; кілька років був ученим секретарем Ради інституту.

Колеги по інституту характеризували Олександра Григоровича як чесну, самовід­дану, принципову, працелюбну людину, дисцип­ліновану і відпові­дальну. Справжній професіоналізм у літературо­знавстві, глибоку ерудицію цінували і колеги-викладачі, і студенти. По-науковому точною інформацією він ділився з іншими у що­денному спілку­ванні як справжній учитель. Спокійний і скромний, Олександр Григорович не жив у собі й для себе, посмішкою, жартом, життєвими порадами ділився зі студентами та колегами. Ним підготовлено кіль­ка поколінь учителів. Педагогічний стаж у ВНЗ становить 35 років. Відзначено його ратний труд численними подяками, грамотами.

Здійснюючи свою мрію дізнатися про долю своїх однополчан 876-го стрілецького полку 276-ї стрілецької дивізії, які билися до кінця в Аджимушкайських каменоломнях і були отруєні газом фашистами, Олександр Григорович зустрічався з краєзнавцями Феодосії і ознайо­мився з документами і листами офіцера свого полку, з яким розмовляв перед боєм, під час якого отримав тяжке поранення.

Вільний час Олександр Григорович присвячував шахам, пла­ванню, оздоровчому бігу. Більше чверті віку регулярно тренувався в запорізькому спортивному клубі «Спарта», за тиждень пробігав 45–60 км, брав участь в обласних і республіканських змаганнях (5, 10, іноді 20 км), неодноразово посідав призові місця у своїй віковій групі. Сформував своєрідну філософію бігу – рух зара­ди здоров’я. Вважав важливим емоційну сторону бігу, що може дати біг тільки на відкритій місцевості, у парку, у лісі, біля річки. Саме відчуття радості від спілкування зі світом природи дає важли­вий позитивний стимул для здорового і повноцінного життя. Основ­ний тренувальний маршрут Олександра Григоровича проходив Хор­тицею, яку запорожці називають «островом здоров’я», де зустрічається сива давнина з народженою працею людини сучас­ністю, де особливо відчувається причетність до світу природи, радість спіл­кування з нею. Олександр Григорович часто згадував слова давньо­грецького філософа, який на питання щодо мети народження люди­ни відповідав: «Для спостереження за сонцем, місяцем і небом».

Помер у 2004 році.

Педагогічну династію продовжили син Павло Олександрович Барабоха, теж закінчивши педагогічний інститут в м. Мелітополі, де працював доцентом на географічному факультеті, й онуки Дмитро (закінчив музично-педагогічний факультет) і Олексій (географічний факультет).

(П. О. Барабоха, Н. М. Барабоха)

 

Публікації в періодичних виданнях:

Философия бега / А. Барабоха // Индустр. Запорожье. — 1989. — 18 окт. (№ 199). — С. 3.

 

Література:

Барабоха Наталія Миколаївна ; Барабоха Павло Олександро­вич // Географи Мелітопольського державного педагогічного інсти­туту (1961–1990 рр.) : іст. нарис / О. С. Арабаджі [та ін.] ; Мелітоп. держ. пед. ун-т ім. Б. Хмельницького. — Мелітополь, 2010. — Ч. 1. — С. 44–45.

Барабоха Олександр Григорович // Літературне Запоріжжя : біобібліографічний покажчик / Запоріз. обл. упр. культури [та ін.]. — [Запоріжжя], 1967. — С. 16.

 

Шевченко, В. Виміри мужності : [до 70-річчя від дня народження О. Г. Барабохи] // Запорізький університет. — 1988. — 12 лют. (№ 5). — С. 2.

Посмерт­но нагороджений регіо­нальною медаллю «За заслуги перед Гуляй­пільським краєм» (2003);

 

Література:

Гуляйпольская районная организация ветеранов : [в т. ч. о Г. К. Ко­ровке, который с 1987 г. возглавлял эту организацию] // Героев слав­ных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. — Запорожье, 2010. — С. 172–174.

Кушніренко, І. К. Григорій Коровка // Кушніренко, І. К. Люди Гуляйпільщини / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. — Запоріжжя, 2004. — С. 69–70.

Наші незабутні: [в т. ч. о Г. К. Коровка] // Голос Гуляйпілля. – 2013. – 29 берез. (№ 24). – С. 11.

 

Коровка Григорій Кіндратович[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6206&lang=ukr

Федір Григорович Поздняков народився 16 лютого 1908 року в селі Федорівка (нині Мелітопольського району Запорізької області) у селянській родині. Отримав неповну середню освіту. Після за­кінчення неповної середньої школи деякий час працював у колгоспі. У 1930 році призваний Одеським міським військовим комісаріатом до лав Червоної Армії. Закінчив Київську військово-політичну школу (1939). На фронтах Другої світової війни з червня 1941 року.

Відзначився під час проведення Люблін-Брестської наступаль­ної операції, що була складовою частиною Білоруської стратегічної наступальної операції «Багратіон». У липні 1944 року капітан Федір Поздняков командував 2-м танковим батальйоном 20-ї танкової бригади 11-го танкового корпусу 1-го Білоруського фронту. 24 лип­ня 1944 року батальйон Позднякова штурмом узяв німецький аеродром у районі міста Радзинь-Підляський, а потім, переслі­дуючи відступаючі частини ворога, увійшов до міста Лукув.

Виписка з нагородного листа на Федора Григоровича: «Тов. Поздняков за період липневого наступу у важкій лісисто-болотяній місцевості Полісся провів ряд вдалих боїв у взаємодії з іншими час­тинами, успішно форсував річку Західний Буг і вивів свій ба­тальйон на найважливіші опорні пункти німецько-фашистських військ, умі­лим маневром, особистим героїзмом, відвагою та впертою наполег­ливістю з невеликими силами і майже без втрат наніс супротивни­ку великі втрати в живій силі і техніці в боях за захоплення міст Парчев, Радзинь і Лукув, забезпечив­ши корпусу опера­тивний успіх.

24.07.1944 року тов. Ф. Г. Поздняков у взаємодії з першим тан­ковим батальйоном стрімко атакував німецько-фашистський аерод­ром у районі міста Радзинь, де захопив великі склади боєприпасів і пально-мастильних матеріалів та іншого військового майна, у тому числі 200 тонн бензину та понад 3000 авіабомб. Захоплення скла­дів було настільки стрімким, що противник не встиг підірвати їх, нез­важаючи на те, що склади були заміновані й підготовлені до вибуху.

Того ж числа тов. Поздняков, слідуючи другим ешелоном, одночасно з 1-м батальйоном бригади, з ходу атакував противника в районі міста Лукув та без втрат зайняв місто і залізничну станцію, перерізав шосейні дороги відходу противника на захід і південний захід, а також не дав можливості противнику підірвати переправи в районі міста Лукув через річку Полуднева, вступив у рішучі бої із значними резервами противника і протягом ночі, стримуючи в не­рівному бою переважаючі сили, завдав ворогові великих втрат у жи­вій силі і техніці.

У цьому нерівному важкому бою тов. Поздняков поліг смертю героя, але не дав противнику прорватися в місто. За сприяння ба­тальйону тов. Позднякова, частинами бригади в місті Лукув було захоплено великі трофеї, у тому числі: 10 залізничних ешелонів, 16 паровозів із військовим майном (у тому числі один ешелон з авто­машинами і один з боєприпасами).

За героїчне виконання наказів командування на фронті бо­ротьби з німецько-фашистськими загарбниками та проявлений героїзм, відвагу і мужність тов. Поздняков Федір Григорович пос­мертно гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу.

Командир 20-ї танкової бригади полковник М. П. Константинов.

25 липня 1944 року».

За наказом Президії Верховної Ради СРСР від 26 вересня 1944 р., посмертно, командиру танкового батальйону капітану Ф. Г. Позд­някову присвоєне звання Героя Радянського Союзу і нагороджено орденом Леніна.

Первинне місце поховання Федора Григоровича – Седльце, кла­довище радянських воїнів. 15 березня 1958 р. був пере­похований в місті Лукув (Люблінське воєводство, Польща). Довгий час після війни у рідних місцях Ф. Г. Позднякова про нього не було нічого відомо. Тільки після 1988 року, коли про нього, як Героя, було над­руковано в стислому біографічному словнику «Герої Радянського Союзу», земляки дізналися про його подвиг.

(О. М. Алексєєв)

Література та інтернет-ресурси:

Поздняков Федор Григорьевич // Герои Советского Союза : крат. биограф. словарь : [в 2 т.]. — М., 1988. — [Т.] 2 : Любов  Ящук. — С. 288.

Поздняков Федір Григорович // Лукаш, І. Велике бачиться на відстані. — Дніпропетровськ, 1998. — С. 26.

Поздняков Федір Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=6560&lang=ukr

Поздняков Фёдор Григорьевич [Электронный ресурс] // Вики­педия. — Режим доступа : https://ru.wikipedia.org/wiki/Поздня­ков,_Фёдор_Григорьевич

 

Поздняков Фёдор Григорьевич [Электронный ресурс] // Герои страны. Режим доступа : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?­Hero_id=23070

20.02 - 60 років Анатолію Дмитровичу Чанцеву (20.02.1958, м. Запоріжжя), футболісту, вихованцю СДЮШОР «Металург».

Закінчив школу в с. Роздол Михайлівського району, залізничне училище в м. Запоріжжі. Працював на Запорізькому електровозо­ремонтному заводі. 22 червня 1967 року призваний до лав Радянської Армії. Службу проходив у групі радянських військ у Німеччині (20-та гвардійська загальновійськова армія, 35-та мотострілецька дивізія, 64-й мотострілецький полк). 21 серпня 1968 року військова части­на, у якій він служив, була переди­слокована до Чехословаччини (операція «Дунай»). Наступного дня рядовий Козарик загинув. Як зазначено у повідомленні того часу: «Экипаж танка 64 мсп 35 мсд (старшина срочной службы Ю. И. Андреев, мл. сержант Е. Н. Махо­тин и рядовой П. Д. Казарик) на пути движения встретили органи­зованную контрреволюцион­ными элементами толпу молодежи и де­тей. Стремясь избежать жертв со стороны местного населения, они приняли решение на обход его, во время которого танк опро­кинулся. Экипаж погиб». (Советские войска в Чехословакии (1968 г.) [Елект­ронний ресурс]).

Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у с. Роздол Михайлівського району Запорізької області. Його іме­нем названі: школа № 44 у Запоріжжі, вулиця в селі Роздол, на якій він жив, бригада на ЗЕРЗ, у якій він працював.

(І. В. Шершньова)

 

Література:

 

Козарик Петро Дем’янович // Книга памяті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 45.

Володимир Григорович Симчук народився 25 лютого 1938 року в с. Ва-
силівка Добровеличнівського району Кіровоградської області в родині се-
лян. Ще у школі хлопець мріяв про художню освіту, але спочатку довелося
відслужити у лавах Радянської Армії, а потім поступити до Косівського
училища прикладного мистецтва.  Майбутньому майстру декоративно-
прикладного мистецтва поталанило навчатися у відомих майстрів ху-
дожньої обробки дерева В. В. Гуза, М. Ю. Федірко, В. В. Гавриша. Працю-
вати з деревом хлопець полюбив на все життя, а після закінчення училища
отримав направлення на роботу до запорізького заводу  „Сувенір”.  Тут
він розробив безліч цікавих сувенірів з дерева, металу, пластмаси, оргскла, 
багато з яких виходили величезними тиражами,  особливо на тему запо-
розьких козаків: „Запорізький рибалка”, „Козацька пушка”, „Хортиця”. 
У 1967 році художник виборов перше місце в республіканському конкурсі
художніх сувенірів, який проводило Міністерство місцевої промисловості. 
У 1979  році Володимир Григорович за свою творчу діяльність був наго-
роджений Дипломом ІІІ ступеня ВДНГ УРСР,  а в 1982 – медаллю ВДНГ
УРСР. Такий сувенір, як „Запорізький рибалка” виготовлявся на замовлен-
ня Японії і користувався великим попитом, а „Хліб і сіль” – на замовлення
Канади. Тематичні сувеніри „Козацька пушка”, „Хортиця” експонувалися
на міжнародних виставках у німецькому Лейпцигу та канадському Мон-
реалі. У 1983 році В. Симчуку керівництво заводу виказало особливу довіру
і призначило його головним художником підприємства,  на цій посаді він
працював до 1987 року.
У 1988 році жага творчого зростання привела художника до Запорізько-
го художньо-виробничого комбінату. У 1992 році В. Г. Симчука прийняли до
лав Запорізького відділення НСХУ як скульптора. Широко відомі скульптури
майстра, виконані з дерева : „До млина” (1978), „Пасічник”, (1979), „Крізь
віки”, (1991), „Доброта” (1989), „Материнство” (2000), паркова скульпту-
ра „Русалка лісова” (2003), „Вітер” (2003). В приватних колекціях Польщі
та Канади знаходяться скульптурні композиції „Козак – довгий вус” (1975) 
та „Самотність” (1990).
Коли дивишся на його дерев’яну скульптуру, відчуваєш тепло рук май-
стра, ту любов, з якою Володимир Григорович вирізує своїх героїв. Справ-
жні лісові звірі-чудовиська „Боровик” та „Лісовик” – зовсім не страшні, 
а навпаки – усміхнені і лагідні. Дерев’яна  скульптура „Крізь віки” – моно-
літна постать ченця, який твердо тримає в руках хрест – символ віри та
добра.
Володимир Григорович переповнений ідеями, творчими задумами, і ві-
риться, що натхнення та удача будуть супутниками в його подальшому
житті.
Література про життя та діяльність
Запорізька організація Національної спілки художників України / Ред. 
І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Симчук В. Г. – С. 158–
159.
23.02 - 50 років (1968) від дня заснування державної ветеринарної служби в м. Бердянську.

Народився майбутній льотчик 24 лютого 1918 року на заліз­ничній станції Мелітополь Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині – у межах міста Мелітополя Запорізької області). Піс­ля семирічки хлопець з української робітничої сім’ї у 18 років отри­мав професію у ФЗУ станції Мелітополь (нині – Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту).

 

ПЕРШІ «КРОКИ ДО НЕБА»

Ці кроки юний залізничник зробив у Мелітопольському аеро­клубі. Працюючи в депо станції Мелітополь, Олександр подав заяву з проханням прийняти його до місцевого аероклубу і не тямив себе від радощів, коли дізнався, що зарахований учнем льотчика. З надзвичайною енергією він узявся освоювати професію сміливих, і незабаром не лише сам опанував її, але й став наставником для інших. З високою оцінкою закінчив 1937 року курс навчання, і як один з кращих випускників, інструктор аероклубу, був відібраний державною комісією в ряди курсантів Качинської Червонопрапор­ної військово-авіаційної школи імені О. Ф. М’ясникова. У 1938 році він уже став професійним пілотом і перед війною служив у Київсь­кому особливому військовому окрузі.

У перші години війни матеріальна частина підрозділу, у якому служив молодший лейтенант О. М. Перепелиця, була знищена. Льотний і технічний склад евакуювали в тил, і в серпні 1941 року з біпланів І–153, що залишилися у розпорядженні Південно-Захід­ного фронту, була сформована окрема винищувальна авіаційна ескадрилья. У цю ескадрилью, яка послужила базою для створення на початку вересня 1941 року 271-го винищувального авіаційного полку, молодший лейтенант О. М. Перепелиця отримав призначе­ння на посаду командира авіаційної ланки. 5 вересня 1941 року
3-тя
авіаційна ескадрилья під командуванням капітана Фаткуліна від­була на Південний фронт під Дніпропетровськ. Як окрема авіаційна ескадрилья була введена до складу 44-ї винищувальної авіаційної дивізії, що входила до ВПС 6-ї армії Південно-Західного фронту. Будучи номінально винищувальною, окрема ескадрилья, озброєна застарілими літаками (І–153), була здатна виконувати лише штур­мові операції.

 

НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ

Завдяки серйозній підготовці в авіаційній школі, на початок війни молодший лейтенант О. М. Перепелиця досконало володів авіаційною технікою і в числі перших сміливо йшов назустріч ворогові. Уміння і мужність молодого офіцера не раз ставилися в приклад особовому складу. Уже до листопада 1941 року він зро­бив 61 успішний бойовий виліт, з яких 42 – на штурмівку наземних військ противника, 12 – на розвідку і 10 – на супровід бомбар­ду­вальників. У ході штурмівок він знищив 6 танків, 32 автомашини з військовим вантажем та військами, 125 підвід, 4 гармати польової артилерії і близько 800 солдатів та офіцерів противника. Його лан­ка за два місяці здійснила 161 бойовий виліт на розвідку і штур­мівку наземних військ, унаслідок чого ворог зазнав великих втрат танків, автомашин, гармат польової артилерії та живої сили (близько 2500 військовослужбовців вермахту).

21 жовтня 1941 року при штурмі мотоколони ворога літак ко­мандира ланки О. Г. Перепелиці був підбитий, але відважний льот­чик не розгубився і під сильним артилерійським та мінометним вогнем противника зумів здійснити посадку поблизу лінії фронту. Приземлившись, він за допомогою бійців, що розрізнено відходили, вивів літак із зони обстрілу. Услід за частинами наземних військ, які відступали, він на волах «привів» літак на станцію Барвінкове, звідки на платформі бойова машина була доставлена у свою частину.

 

ВИНИЩУВАЧ НА ВОЛАХ

«Пошарпаний у боях піхотний полк відступав у напрямі ст. Барвінкове, – розповідають в книзі «Золоті зірки мелітопольців» військовий краєзнавець М. Мохов та журналіст В. Куперман. – Важ­ко ступали натрудженими ногами солдати. На їхніх обличчях, сірих від пилу, – гнів і ненависть до ворога, а ще безмірна втома. Тиша. Замовкли навіть балагури. І раптом бійці, що йшли останніми, почули за собою:

 Цоб! Цобе!

Озирнулися, і їхні похмурі обличчя розпливлися в посмішках. Незнайомий молодший лейтенант у льотній формі вів на налигачі пару волів. І тягли ці воли... винищувач...

 Що, відлітався? – запитав у льотчика один із солдатів.

 Ні, ми з ним ще до Берліна дістанемося. Це так, бойовий епі­зод, – беззлобно відповів льотчик.

Так і йшов він за полком, підганяючи свої ледачі „волові си­ли“, до самого Барвінкового, а там з допомогою своїх попутників-піхотинців завантажив винищувач на залізничну платформу і з війсь­ковим ешелоном дістався до своєї частини.

А почалася ця „одіссея“ того ж дня удосвіта. Він, командир авіаційної ланки з 44-ї винищувальної авіадивізії, молодший лейте­нант Олександр Перепелиця, отримав наказ вилетіти зі своїми ве­деними для штурмівки мотоколони фашистів.

Настигли колону в степу. Довкола ні кущика, ні балки. Гітле­рівці настільки вірили у свою перевагу, що такою відкритою місце­вістю пересувалися вдень. Вороги кинулися врізнобіч. Поливаючи їх вогнем з гармат та кулеметів, „яструбки“ пройшли над колоною, що розтяглася, розвернулися і повторили атаку. За другим заходом Перепелиця вже бачив палаючі автомашини, убитих гітлерівців.

Третій захід. На одній з охоплених полум’ям автомашин рвуться боєприпаси. Паніка знизу продовжується, але вже б’ють зе­нітки. На четвертому заході винищувач Перепелиці раптом сіпнув­ся, неначе наскочив на невидиму перешкоду, мотор почав давати перебої. Ледве перетнувши лінію фронту, льотчик посадив літак біля самої передової. Довкола вибухали міни, снаряди.

 Вибирайся он туди, у село, там наші тили. З попутнім транс­портом поїдеш, знайдеш своїх, – сказав йому лейтенант-піхотинець.

 Ні, машину я не покину. Вона ще політає. У нас в полку і так вистачає „безлошадних“, – відповів Перепелиця. – Ти мені краще декількох своїх хлопців дай, хай допоможуть трохи далі відтягнути мого „Ішака“, а там я його спробую якось далі потягти. Потім він пішов у село і повернувся з парою волів». Дізнавшись про цей незвичайний випадок, кореспондент фронтової газети, поет Євге­ній Долматовський написав вірш «Розповідь льотчика»:

 

В такой упряжке бедный «ястребок»

Условный фронт, хромая, пересек.

История закончилась добром.

Вернулся я на свой аэродром.

Всего хлебнул я в летчицкой судьбе,

Но надо ж вот такое: «Цоб-цобе...»

ЗАРАДИ ЖИТТЯ НА ЗЕМЛІ

4 листопада 1941 року винищувальному авіаційному полку 44-ї винищувальної авіаційної дивізії був присвоєний бойовий номер 92. Полк, як і раніше, залучався в основному до завдання штурмових ударів по скупченнях військ противника та до руйнування його інфраструктури. Олександр Михайлович брав участь у Барвінково-Лозовській операції, у боях за плацдарм на правом березі Сіверсь­кого Дінця, пройшов шлях від молодшого лейтенанта до старшого лейтенанта, був призначений командиром авіаційної ескадрильї.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 листопада 1941 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність та героїзм молодшому лейтенантові Олександру Михайловичу Перепелиці присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 661).

У травні 1942 року старший лейтенант О. М. Перепелиця брав участь у Харківській операції. 15 травня його ланка отримала зав­дання знищити німецькі літаки на аеродромі біля села Таранівка Зміївського району на Харківщині. Під зливою зенітного вогню прорвалися винищувачі до аеродрому. Бомбами, вогнем з гармат та кулеметів підпалили декілька літаків, ангар, склад пального.

Під час чергового заходу на командира ланки накинулися три «мессери». Він збив одного з них, але інший підпалив його літак. Можна було вистрибнути з парашутом, однак Перепелиця побачив інший вихід. Він спрямував свій палаючий «яструбок» у відкриті ворота підземного фашистського ангару, і всі літаки, які знаходи­лися там, були знищені. Він загинув заради порятунку Батьківщи­ни, заради життя на землі, писали військовий краєзнавець М. Мо­хов та журналіст В. Куперман у книзі «Золоті зірки мелітопольців».

 

ПАМЯТЬ

Олександр Михайлович Перепелиця нагороджений медаллю «Золота зірка» та орденом Леніна. Пам’ять Героя увічнена в Меліто­полі на Алеї Героїв та на меморіальній дошці, присвяченій Героям Радянського Союзу – випускникам Мелітопольських аероклубу і війсь­ково-авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів.

Його ім’я присвоєне профтехучилищу № 12, де він навчався (ни­ні – Мелітопольський професійний ліцей залізничного транспорту)[1]. У 1961 році на території цього навчального закладу, на Алеї Слави, присвяченій п’ятьом Героям Радянського Союзу – випускникам училища, на зароблені учнями ПТУ кошти, їм (зокрема і О. М. Пе­репелиці) були встановлені погруддя. Вони виконані запорізьким скульптором В. І. Малаховим.

Ім’я Героя занесене до Книги пам’яті загиблих, яка ведеться в Готвальдовському райвійськкоматі Харківської області, і на ме­моріальну дошку на братській могилі в селі Таранівка Зміївського району Харківської області.

(Т. В. Полухіна)

 

Література та інтернет-ресурси:

Перепелиця Олександр Михайлович // Медове місто : до 225-річ­чя м. Мелітополя : бібліографічний покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горь­кого» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова].  Запоріжжя, 2009.  С. 66.  (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

Лукаш, И. М. Жизнь как песня : [Перепелица Александр Михай­лович] // Лукаш, И. М. Солдаты славы не искали : очерки о Героях Со­ветского Союза  уроженцах Запорожской области / И. М. Лукаш, Иван Лукаш ; [предисл. Н. М. Скоморохова]. — Днепропетровск, 1984.  С. 257-260 : портр.  (Герои Советского Союза).

Якимов, Г. Мелитополь – боевой // Якимов, Г. Пике в бессмер­тие : сб.  Алма-Ата, 1973.  С. 124–127.

«Мелитопольский Гастелло» / биографические данные предос­тавлены Кириллом Осовиком // Новий день.  2013.  31 лип. (№ 173–177).  С. 6.

Мохов, М. Яскраве життя / Мохов М., Куперман В. // Запоріз. правда.  1985.  19 січ.

Воловник, С. Вогненний таран / Семен Воловник // Пам’ятники України.  1979.  № 3.  С. 39.

Бездольний, Б. Останній політ / Борис Бездольний // Дніпро.  1968.  № 9.  С. 66–68.

Перепелиця Олександр Михайлович // Славетні запоріжці. – Ре­жим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_­id=6832&lang=ukr

24.02  90 років від дня народження Василя Ни­кифоровича Ахрамєєва, генерального директора ВО «Південдизельмаш» (м. Токмак), почесного громадянина м. Токмака; автора книг: «Ток­мак – взлеты и падения» (2015), «Генетика предательства» (2009), «Рекою жизни» (в 2 кн., 2007–2008), «Вам слово, дублери» (1989).

 

Література та інтернет-ресурс:

Ахрамєєв Василь Никифорович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліографічний покаж­чик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньо­ва ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя, 2015. — С. 212.  (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

 



[1]     Використані матеріали музею Мелітопольського професійний ліцею залізничного транспорту.

Література та інтернет-ресурс:

 

Ахрамєєв Василь Никифорович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліографічний покаж­чик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершньо­ва ; ред. І. Степаненко ; відп. за вип. О. Волкова]. — Запоріжжя, 2015. — С. 212.  (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Володимир Георгійович Шершньов народився 24 лютого 1928 року в м. Лозова Харківської області. У 1951 р. закінчив Харківсь­кий медичний інститут з відзнакою та був зарахований до клініч­ної ординатури на кафедру терапії, після закінчення якої працював асистентом. Тут він удосконалював свою професійну майстерність, формувався як науковий працівник та педагог під керівництвом відомого терапевта професора С. Я. Штейнберга. Під його керів­ництвом виконав наукові дослідження за темою кандидатської ди­сертації, яку успішно захистив у 1955 році.

У 1957 році В. Г. Шершньова обрали на посаду доцента кафедри факультетської терапії Харківського медичного інституту.

У 1965 році відкрився медичний факультет Запорізького ме­дичного інституту, і В. Г. Шершньов переїхав до м. Запоріжжя, де очолив кафедру пропедевтики внутрішніх хвороб, а 1966–1980 рр. – кафедру факультетської терапії.

У 1966 році В. Г. Шершньов захистив докторську дисертацію, а 1967 року йому присвоєно наукове звання «професор». Саме з ка­федрою факультетської терапії Запорізького медичного університету пов’язана найбільш активна наукова, педагогічна, суспільно-політич­на, організаторська діяльність Володимира Георгійовича Шершньова. Він очолив наукове терапевтичне товариство, брав активну участь в організації кардіологічного відділення для лікування хворих на інфаркт міокарда, постійно проводив велику консультаційну роботу в лікувальних закладах міста й області.

В. Г. Шершньов був прекрасним педагогом. Його лекції завжди вирізнялися науковою новизною, високою інформативністю, прак­тичною направленістю. Їх з великою цікавістю відвідували не тіль­ки студенти, а й практикуючі лікарі.

У 1979 році В. Г. Шершньов став ректором Запорізького інсти­туту удосконалення лікарів, одночасно очолював кафедру факуль­тетської терапії ЗМІ (1980), а потім кафедру терапії-2 ЗІУЛ (1980–1998), професор кафедри терапії-2 ЗІУЛ (1998–2000), професор ка­федри факультетської терапії ЗДМУ(2000–2006).

Під його керівництвом виконувалися кандидатські та докторські дисертації. Основними напрямками наукової та практичної діяльнос­ті професора В. Г. Шершньова були проблеми інфаркту міокарда, сер­цевої недостатності, легеневого серця, невідкладної кардіології, іше­мічної хвороби серця, функціональні дослідження в кардіології та ін.

Володимир Георгійович Шершньов – автор монографій «Клі­нічна реографія», «Післяінфарктні аневризми серця», «Вступ до елект­рокардіографії», більше 300 наукових робіт. Ним підготовлений 1 доктор та 20 кандидатів медичних наук.

Володимир Георгійович брав активну участь у з’їздах, кон­ференціях, школах-семінарах з кардіології та терапії в Україні, робив доклади, активно виступав у наукових дискусіях. Долучав молодих фахівців до наукової роботи, заснував терапевтичну школу.

За вагомий внесок у розвиток медичної науки та охорони здо­ров’я, підготовку висококваліфікованих кадрів та активну суспіль­ну діяльність Володимир Георгійович Шершньов нагороджений орде­ном «Знак Пошани», йому присвоєно почесне звання «Заслужений робітник вищої школи».

Помер у 2006 році. Похований на Осипенківському кладовищі м. Запоріжжя.

2007 року талановитому вченому, лікарю-терапевту, учителю на будинку № 72 по вул. 40 років Радянської України (нині – вул. Незалежної України), де з 1972 до 2007 року мешкав Володимир Георгійович, встановлено меморіальну дошку (автори – запорізькі скульптори Федір Зайцев та Борис Чак).

(І. В. Шершньова)

 

Література:

Династия Шершнёвых-Гайдаевых // Медицинские династии За­порожской области.  [Запорожье, 2013].  С. 140–141.

Шершньов Володимир Георгійович // Запорізький державний інститут удосконалення лікарів : 75 років (1923–2001).  Запоріжжя, 2001.  С. 166–167.

[Шифрина, А. И.] Шершнев Владимир Георгиевич // Герои и судь­бы: интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шесть­десят монологов / Шифрина А. И.  Запорожье, 2000.  С. 406–413.

Запоріжці шанують пам’ять видатних городян // Запороз. Січ.  2008.  1 берез. (№ 44).  С. 2.

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Бурмака Василь Антонович // Шиханов, Р. Б. По­чесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов.  Запоріжжя, 2015.  С. 57–58.

 

Голдобін, А. І. Бурмака Василь Антонович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5455&lang=ukr

Учасник російсько-фінсь­кої та Другої світової війни. Помер у польовому госпіталі в с. Мале Скуратове. Похований у м. Тула на Всесвятському кладови­щі (його прізвище помилково викарбуване на братській могилі в с. Ма­ле Скуратове). У рідному селі на Бердянщині встановлено обеліск та його іменем названо вулицю.

 

Література:

Шамрай Михаил Семенович // Энциклопедия Бердянска : в 3 т.  Мелитополь, 2015.  Т. 3 : С  Я.  С. 624.

[Шамрай Михаил Семенович] // Моя Бердянщина.  Бердянськ, 2008.  С. 171.  (Бердянському району – 85 років).

Цього місяця виповнюється:

ЗАПОРІЗЬКЕ ОБЛАСНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ОБ’ЄДНАННЯ

30 березня 1941 року відбулися перші збори з приводу орга­нізації запорізького обласного літературного об’єднання, але війна не дозволила розпочати молодій творчій організації свою роботу.

І лише 1948 року таки починається щаслива творча доля За­порізького обласного літоб’єднання (коротко – ЛІТО).

Величезний внесок у становлення ЛІТО зробив Петро Ребро, який упродовж багатьох років очолював запорізький осередок На­ціональної Спілки письменників України.

Серед керівників Запорізького обласного літоб’єднання було ба­гато письменників: Василь Лісняк, Олександр Стешенко, Михайло Ласков, Анатолій Рекубрацький, Микола Лиходід, Павло Баулін, Григорій Лютий, Марина Брацило, Лариса Коваль.

Під егідою обллітоб’єднання були видані альманахи «Вогні За­поріжжя», «Хортиця», «Великий Луг», «Зачарований Дніпро», «Обрус» та інші, які нині можна вважати хрестоматіями літературної твор­чості Запорізького краю.

Без перебільшення – усі члени Спілки письменників України (хто походить із Запорізького краю) та багато запорізьких авторів були постійними членами або гостями Запорізького літоб’єднання.

Нині Запорізьке обласне ЛІТО, крім головної мети – спілку­вання авторів, розвитку та вдосконалення творчої майстерності – реалізує свою місію бути майданчиком, де можуть зустрічатися різні літугруповання Запорізького краю. ЛІТО є співоргані­затором літературних фестивалів та конкурсів.

Об’єднання товаришує з Асоціацією гумористів і сатириків «Весела Січ», міським літературно-мистецьким об’єднанням «Пошук», з літклу­бом «99», з літстудією імені Марини Брацило, з районними літоб’єднаннями.

Запорізьке обллітоб’єднання за доброю традицією залишаєть­ся для молодих авторів містком до Національної Спілки письмен­ників України. Літературна молодь бере участь у нарадах та семінарах, організованих Спілкою письменників України. Обласне літоб’єднання їздить в гості та приймає у себе літераторів з різних міст України та з інших держав.

Великою радістю запорізького ЛІТО є плідна співпраця з Запо­різькою обласною науковою бібліотекою (тут нині відбуваються засідання літоб’єднання), з артгалереями, музеями, із Запорізьким національним університетом та іншими вишами міста.

(Г. О. Лупинос)

 

Літературні альманахи, видані під егідою ЛІТО:

Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упо­ряд. : Г. І. Лютий та ін.].  Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008.  600 с. : іл.

Перевесло : зб. творів членів Запоріз. обл. літ. об’єднання ім. М. Гай­дабури Запоріз. обл. організації Нац. Спілки письменників України / ред. рада: Л. Коваль, В. Шмига, О. Гая, Л. Тесленко.  Запоріжжя : Дніпров. металург, 2005.  192 с. : іл.

Зачарований Дніпро : зб. творів членів обл. літ. об’єднання ім. Ми­хайла Гайдабури Запоріз. відділення Нац. Спілки письменників України. Вип. 2 / упоряд. Л. А. Коваль.  Запоріжжя : ЗНТУ, 2004.  164 с. : іл.

Хортиця : літ.-худож. та громадсько-політ. часопис Запоріз. орга­нізації спілки письменників України. № 7.  Запоріжжя : Хортиця, 1998.  96 с.

Великий Луг : поезії. Додаток до альманаху «Хортиця» / упоряд. П. П. Ребро.  Запоріжжя : Видавець  Берегиня, 1992.  148 с.

Вогні Запоріжжя : літ.-худож. альманах Запоріз. обл. літ. об’єднання. Кн. 2 / [редкол.: А. С. Клюненко (ред.) та ін.].  Запо­ріжжя : Обласне вид-во, 1957.  203 с.

Вогні Запоріжжя : літ.-худож. альманах Запоріз. обл. літ. об’єд­нання. Кн. 1 / [редкол. : М. Л. Нагнибіда (ред.) та ін.]. — Запоріжжя : Обл. вид-во, 1955.  136 с.

 

Література:

Лупинос, А. Запорізьке обласне літоб’єднання / А. Лупинос // Хортиця.  2008.  № 3.  С. 81.

Ребро, П. Живе, дзвінке, іскристе джерело // Запоріз. правда.  1978.  23 верес.

Шостак, О. Будні і свята молодого поповнення : до 20-ліття обл. літ. об-ня // Комсомолець Запоріжжя.  1968.  22 лют.

Лісняк, В. Виховання молодих письменників // Запоріз. правда.  1958.  16 берез.

 

Обласне літературне об’єднання // Червоне Запоріжжя.  1948.  6 лют.