Література:

Платон Майборода (1918–1989), композитор, культурний і гро­мадський діяч // Народжені Україною : меморіальний альманах : у 2 т. — К., 2002. — Т. 2 : Л–Я. — С. 110–111 : іл. — (Золоті імена України).

Література:

Пикинер Владимир Тарасович // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. — Мелитополь, 2014. — Т. 2 : М — Р. — С. 451–452.

Пікінер Володимир Тарасович // Гордість Запорізького краю : альманах. — Запоріжжя, 2010. — С. 91.

Віктор Антонович Матвієнко народився 9 грудня 1948 року в За­поріжжі. Займатися футболом Віктор почав у 12 років у ДЮСШ «Ме­талург». До команди майстрів рідного міста він потрапив у 1966 році в амплуа нападаючого, відразу зарекомендував себе швидким та витривалим гравцем, тому один з наставників київського «Дина­мо» М. Коман у 1967 році запросив молодого футболіста грати у дуб­люючому складі столичної команди.

У 1968 році В. Матвієнко перейшов до одеського СКА. По за­кінченні служби, у 1970 році, юнак повернувся до основного складу «Металургу». Завдяки грі, що він демонстрував у складі запорожців, Віктор виборов місце у молодіжній збірній СРСР, також виступав за молодіжну збірну УРСР та збірну України другої ліги.

Дебют в основному складі київського «Динамо» відбувся в черв­ні 1970 року на позиції крайнього захисника. Починаючи з 1971 і аж до того часу, поки Віктор Антонович не залишив «Динамо», київський клуб жодного разу не закінчував сезон без завоювання медалей чемпіонату чи Кубка СРСР.

Уже за рік після початку гри в «Динамо» на нього звертають увагу тренери олімпійської збірної СРСР, а в наступному сезоні Вік­тор дебютував у головній команді країни. Загалом Матвієнко провів у складі національної збірної країни 21 матч (до яких зараховано 5 матчів на монреальській Олімпіаді) та ще двічі вихо­див на поле у формі олімпійської збірної СРСР.

1977 році В. Лобановський почав оновлювати склад команди, і Матвієнко вирішив шукати іншу команду. Цією командою став дніпровський «Дніпро». Проте, відігравши за «Дніпро» лише один се­зон, у віці 30 років Віктор Матвієнко вирішив повісити бутси на цвях.

У вищій лізі чемпіонатів СРСР В. А. Матвієнко провів 209 ігор, забив 9 голів. Він – чотирикратний чемпіон СРСР, трикратний сріб­ний призер першості країни, володар Кубка СРСР, Кубка володарів кубків та Суперкубка УЕФА, бронзовий призер ХХІ Олімпійських ігор. Віктор Матвієнко – заслужений майстер спорту, нагородже­ний Грамотою Президіуму Верховної Ради УРСР та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

На тренерську роботу В. Матвієнко перейшов у 1979 році. Він працював у тренерському штабі ровеньського «Авангарду», запорізь­кого «Торпедо», очолював зарубіжні клуби: польський клуб «Орлен­ти», тираспольский «Тілігул», узбекський «Дустлик». Згодом він пра­цював у Федерації футболу України, інспектуючи матчі команд другої ліги першості України.

Наразі Віктор Антонович Матвієнко на заслуженому відпочин­ку, мешкає в Києві.

(Л. М. Чубенко)

Література:

Виктор Антонович Матвиенко // Звёзды запорожского «Метал­лурга» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. — Запорожье, 2014. — С. 60–61.

У роду маріупольських греків, які були переселені на таврійсь­кі землі з Криму за наказом Катерини ІІ, у селі Каракуба Маріу­польського повіту Катеринославської губернії 11 грудня 1878 р. народився Спиридон Георгійович Делієв.

У 1902 р. він закінчив Катеринославську духовну семінарію та отримав призначення в церковно-приходську школу, а з 1905 р. Спиридон Георгійович викладав законовчення в комерційному училищі та жіночій гімназії міста Олександрівська. У 1915–1919 рр. навчався в Київській духовній академії, яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я.

28 грудня 1921 р. Спиридон Георгійович Делієв був постриже­ний у чернецтво, та згодом був возведений у сан єпископа Богус­лавського і Липовецького, вікарія Київської єпархії з іменем Георгій. Для православної церкви настали непевні часи, репресії та гоніння священнослужителів стали буденними. Після арештів у 1925 р. мит­рополіта Михайла (Єрмакова) і вікарного єпископа Уманського Ма­карія (Кармазіна) до єпископа Георгія переходить тимчасове управ­ління Київською єпархією. У 1926 році його призначено єпископом Таращанським та вікарієм тієї ж єпархії, а 1928 року – єпископом Дніпропетровським. У 1930 р. єпископа Георгія возведено в сан архієпископа.

У житті та служінні архієпископ Георгій сповідав устав каноніч­ної православної церкви та протидіяв обновленському та автокефаль­ному рухам в Україні, лубенському та григоріанському розколам.

У 1937 році йому інкриміновано шпигунську діяльність на ко­ристь Польщі та участь в «контрреволюційній церковно-фашистсь­кій організації». За вироком особливої трійки УНКВД УРСР у Дніп­ропетровській області 30 листопада 1937 р. архієпископ Георгій (Де­лієв) був розстріляний.

(І. І. Демчук)

Література

Рев’якін С. А починалось це так... // Спокута : альманах. — За­поріжжя, 2000. — № 3. — С. 24–36.

Література:

Тищенко, В. О. Олександр Шипенко // Тищенко, В. О. Гандбол : навч. посібник для ВНЗ / В. О. Тищенко ; М-во освіти і науки України. — Запоріжжя, 2014. — С. 28.

Михайло Ілліч Асєєв народився 14 грудня 1918 року в с. Усмо­ніне Лиманівського району Воронезької області (РФ). Закінчив 5 класів. Працював пекарем, потім на м’ясокомбінаті завідувачем ба­зою. У жовтні 1939 року був призваний до армії військкоматом м. Воронежа. У 1940 році направлений у школу молодших авіацій­них спеціалістів. У боях Другої світової війни з червня 1941 року. Учасник Сталінградської битви. До літа 1942 року червоноармієць Асєєв служив у складі 840-го батальйону авіаційного обслуговуван­ня 8-ї повітряної армії. При відбиті нападу на аеродром був пора­нений. Після шпиталю пройшов підготовку на повітряного стрільця літака ІЛ–2. З жовтня 1943 року – повітряний стрілець літака ІЛ–2 74-го гвардійського штурмового авіаційного полку. У складі цієї частини пройшов до Перемоги, воював на Південному, 4-му Українському та 3-му Білоруському фронтах. За жовтень-грудень 1943 року в якості повітряного стрільця виконав 28 успішних бойових вильотів, відбив усі атаки ворожих винищувачів і не допустив втрати свого бойового літака. Був поранений осколком зенітного снаряду, але продовжував виконувати бойове завдання, залишився у строю. Нагороджений орденом Червоної Зірки. На початку 1944 року в складі полку брав участь у бойових вильотах для ударів по аеродромам, залізничним станціям та вузлам опору противника, головним чином у районі Нікопольського плацдарму.

У середині травня 1944 року полк був переданий в Першу повітряну армію 3-го Білоруського фронту. У складі полку старший сержант Асєєв брав участь у боях за звільнення Білорусі та Литви. До жовтня 1944 року на рахунку Асєєва був вже 51 успішний бойовий виліт, 13 з яких з повітряними боями. Всі атаки ворожих винищувачів були відбиті. Збив один літак. У нагородному листі від­мічалось: «Сміливо та рішуче відбиває атаки ворожих винищувачів. Грамотно і вміло веде вогонь зі свого кулемета по літакам против­ника, допомагає своєму льотчику у відшуканні цілей для знищен­ня». Наказом по військам першої повітряної армії від 2 листопада 1944 року гвардії старший сержант Асєєв Михайло Ілліч нагород­жений орденом Слави ІІІ ступеня. До лютого 1945 року Асєєв виконав 75 успішних бойових вильотів, 10 разів літав на розвідку вглиб території противника на 40–50 км.

18 січня 1945 року при тяжких метеоумовах без прикриття ви­нищувачів тричі вилітав на розвідку військ і на супроводження другого танкового корпусу. Наказом по військам першої повітряної армії від 7 лютого 1945 року гвардії старший сержант Асєєв Михай­ло Ілліч нагороджений орденом Слави ІІ ступеня.

У лютому-березні 1945 року брав участь в 33 успішних бойових вильотах. 19 березня в районі міста Хайлігенбаль брав участь в знищенні ретельно замаскованих танків і автомобілів. Усього до березня 1945 року здійснив 108 успішних бойових вильотів. 4 березня був представлений до нагородження орденом Слави І ступеня.

За останні два місяці війни М. І. Асєєв ще 32 рази піднімався в небо. Останній бойовий виліт здійснив 5 травня. До дня Перемоги довів кількість своїх бойових вильотів до 140. 29 червня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронтах боротьби з фашистськими загарбниками і проявлені при цьому доблесть та героїзм гвардії старший сержант Асєєв Михайло Ілліч нагороджений орденом Слави І ступеня. Став повним кавалером ордена Слави.

У травні 1946 року старшина М. І. Асєєв був демобілізований. Жив у м. Мелітополі, працював майстром на хлібозаводі. Помер 5 грудня 1971 року.

(В. В. Сакун)

Література:

Голдобин, А. И. Асеев Михаил Ильич // Голдобин, А. И. Герои За­порожского края – полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. — Запорожье : Плюс 73, 2015. — С. 38–40.

Асєєв Михайло Ілліч // Книга пам’яті України. Запорізька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 29.

Королёв, В. О. [Асеев Михаил Ильич] // Королёв, В. О. Гвардейцы первой штурмовой. — М., 1980. — С. 125.

Соловйов, В. І слава знайшла // Запоріз. правда. — 1967. — 20 серп.

Петро Вольвач – видатний громадський діяч, публіцист, пись­менник, заслужений діяч науки і техніки АР Крим (2003). Упродовж 1963–2003 рр. працював у різних науково-дослідних установах Кри­му та України. Пройшов шлях від молодшого, старшого та провідно­го наукового працівника до директора Південного наукового центру агроекології Міністерства аграрної політики України.

Автор понад 300 наукових праць, серед яких 14 монографій і чис­ленних публіцистичних матеріалів в українській та зарубіжній пресі.

Народився 15 грудня 1938 року в с. Вольвачівка Токмацького району Запорізької області в селянській родині. У 1963 році закін­чив з відзнакою Кримський сільськогосподарський інститут. За фахом – учений-агроном. У 1965–1968 рр. навчався в аспірантурі Всесоюзного науково-дослідного інституту рослинництва ім. академіка М. І. Вави­лова в Санкт-Петербурзі, де захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата біологічних наук. З 1998 року – доктор філософії в галузі біології, а з 1999 року – академік Української екологічної академії наук. У 2006 році обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка.

П. В. Вольвач зробив не лише вагомий внесок у вивчення біо­логії та імунітету плодових культур до інфекційних захворювань, але й у справу вивчення і популяризації наукової спадщини родини Симиренків. Він є провідним в Україні дослідником життя та бага­тющої творчої спадщини видатних вітчизняних учених-садівників Левка і Володимира Симиренків. За його ініціативою створено музей родини Симиренків у Млієві, розроблено та ухвалено Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України державну програму із вшану­вання пам’яті видатних українських учених-садівників. У рамках цієї програми академік П. В. Вольвач здійснив перевидання фунда­ментальної наукової праці Л. П. Симиренка «Кримське промислове плодівництво» (Сімферополь, 2001). До цього видання він підготував ілюстрований історико-публіцистичний нарис «Прометей вітчизня­ного плодівництва». У результаті багаторічних пошуків учений від­шукав в архівах рукопис другого тому цієї праці, який вважався втраченим. Рукопис підготовлено до друку і за програмою «Українсь­ка книга» праця побачила світ у видавництві «Таврія» у грудні 2008 року. До неї дослідник підготував розлогу передмову «Такий трива­лий і болісний шлях повернення» та кілька статей про наукову спад­щину Л. П. Симиренка «Місцеві стародавні сорти плодових культур Криму» (Сімферополь, 1996), яку вчений не встиг видати за життя.

Зусиллями дослідника спадщини Симиренків у 2008 році від­роджені Симиренківська родинна Свято-Троїцька церква та родин­ний цвинтар навколо неї. Вагомим літературним та науковим дороб­ком П. В. Вольвача є книги «Л. П. Симиренко» (М., 1984), «Мучнистая роса яблони» (М. 1986), «Защита растений в садах, виноградниках и огородах» (Сімферополь, 1989) та «Л. П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва» у трьох томах (Сімферо­поль, 2002, 2003, 2004 рр.), «Л. П. Симиренко і Крим» (Сімферополь, 2005), «Крим: шлях до України» (Сімферополь, 2006), «Среди песков за шляхом Муравским» (Мелітополь, 2007), «Провісник» у двох кни­гах (Мелітополь, 2007, 2008). Серед відомих літературних праць П. В. Вольвача – нариси «Понищене гніздо велетнів» (Основа», 1994, № 27), «Український король російського садівництва» («Родовід», 1995, № 10), «Повернення із забуття Володимира Симиренка» («Нові дні», Канада, жовтень-листопад 1996), «Повернення із забуття» («Київська старовина», 1996, № 4–5), «Коріння дерева яблуневого» («Садівництво, виноградарство і виробництво України», 1997, № 1), «Реквієм» («Родовід», 1999, № 1), «Економічна безвихідь, чи дарунок Хрущова?» («Сучасність», № 6, 2000), «Криниця історичної пам’яті» («Хроніка–2000» (Крим через тисячоліття), 2000), «Аборигени ще можуть повернутися, а чи відродяться садівничі долини Криму?» («Хроніка–2000, 2000), «Самоїдство» («Сучасність», 2001, № 1), «Українське яблуко» («Записки НТШ», 2003), «Із забуття» (Тематичні дослідження, 2003).

У 2006 році П. В. Вольвач підготував і видав збірку поетичних творів «Рубікон» (Сімферополь, 1996). Вірші з неї неодноразово пуб­лікувалися також у газеті «Кримська світлиця» та у різноманітних ча­сописах і збірках. На вірші автора написано кілька популярних пісень.

П. В. Вольвач веде активну громадську роботу. Він – один з іні­ціаторів створення газети «Кримська світлиця», заснування право­славної громади Рівноапостольних князів Володимира та Ольги і передачі їй та Управлінню Кримської Єпархії Української правос­лавної церкви Київського патріархату в м. Сімферополі приміщення колишнього клубу військового училища, скликання I та II Конгресів українців Криму, створення української гімназії в м. Сімферополі. Він був учасником усіх шести Всесвітніх Конгресів українців. З 1992 року очолює Всекримське товариство вчених, а з 1997 року – кримсь­ку філію Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, незмінний член правління Всекримського товариства «Просвіта», почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

П. В. Вольвач – лауреат премії кримського відділення НАН України (1993), нагороджений почесними грамотами Міністерства освіти і науки України (1996), Державного комітету телебачення і ра­діомовлення України (2002), Постійного Представництва Президен­та України (2005, 2006), Черкаської обласної держадміністрації та обласної ради народних депутатів (2005), Благословенною грамотою Єпископа Сімферопольського і Кримського за заслуги перед Українсь­кою Православною церквою Київського патріархату. Почесний садів­ник Інституту помології ім. Л. П. Симиренка (1980). Нагороджений медаллю Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка «Будівничий України» (1998), «За заслуги перед Черкащиною» (2005), «Святого Юрія Переможця» УПЦ Київського патріархату (2008). Указом Президента України відзначений орденом «За заслуги» III ступеня (2006).

Петро Вольвач як видатний громадський діяч, знаний в Україні та за її межами, активно протидіяв російській окупації Криму. Він брав участь у всіх протестних акціях, активно виступав проти оку­пантів на місцевому кримському радіо та телебаченні. 9 березня 2013 року керував велелюдним антиросійським мітингом у м. Сім­ферополі поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку.

Великий резонанс у суспільстві мали підготовлені Петром Воль­вачем звернення українських та кримськотатарських учених, пись­менників, журналістів та діячів культури до своїх російських колег. Таке звернення було направлене до Верховної Ради України та всіх мешканців півострова. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка закликало світове українство та всі світові осередки НТШ засудити російську агресію в Криму.

Через утиски та переслідування з боку окупантів Петро Воль­вач влітку 2015 року змушений був покинути Крим, у якому він про­жив майже 60 років. У даний час у якості вимушеного переселенця з окупованого Криму перебуває у м. Києві. Веде активну громадсь­ку роботу, регулярно виступає у республіканських ЗМІ. Підготував збірку віршів «Окупаційні мотиви».

(В. І. Різник)

Праці:

Крим: шлях до України / П. В. Вольвач. — Сімферополь, 2008. — 285 с.

Українська провесінь Криму : політ. та громад. публіцистика / П. В. Вольвач. — Сімферополь : Доля, 2008. — 360 с.

Провісник : іст.-докум. нарис : в 2 т. Т. 2 : Життя та творчий шлях видатного таврійського садівника, лікаря, громадського діяча Андрія Васильовича Корвацького / П. В. Вольвач, В. І. Різник ; Петро Вольвач, Володимир Різник ; Фонд ім. А. В. Корвацького, Крим. філія наук. т-ва ім. Т. Шевченка. — Сімферополь ; Мелітополь : ММД, 2008. — 216 с. : іл.

Провісник : іст.-докум. нарис : в 2 т. Т. 1 : Життя та творчий шлях видатного таврійського садівника, лікаря, громадського діяча Андрія Васильовича Корвацького / П. В. Вольвач, В. І. Різник ; Петро Вольвач, Володимир Різник ; Фонд ім. А. В. Корвацького, Кримська філія наук. т-ва ім. Тараса Шевченка. — Сімферополь; Мелітополь : ММД, 2008. — 384 с. : іл.

Симиренко и Крым / П. В. Вольвач. — Симферополь, 2005. — 318 с.

Среди песков за шляхом Муравским : история, факты, воспоми­нания, размышления, биографии, письма / П. В. Вольвач, З. Г. Дубровс­кий. — Мелитополь : ИД МГТ, 2007. — 256 с.

Симиренко Л. П. – фундатор українського промислового са­дів­ницт­ва. Ч. 3 / П. В. Вольвач. — [Сімферополь] : Таврія, 2004. — 304 с. : фото.

Симиренко Л. П. – фундатор українського промислового садів­ництва (Садівничий України) : присвячується 150-літтю від дня народ­ження всесвітньо відомого українського вченого-садівника та помоло­га Л. П. Симиренка. Ч. 2 / П. В. Вольвач. — [Сімферополь] : Таврія, 2003. — 288 с. : іл.

Симиренко Л. П. – фундатор українського промислового садів­ництва (Садівничий України). Ч. 1 / П. В. Вольвач. — [Сімферополь] : Таврія, 2002. — 312 с. : іл.

Защита растений в садах, виноградниках и огородах : справ. издание / П. В. Вольвач. — Симферополь : Таврия, 1989. — 208 с., [8] л. ил.

Мучнистая роса яблони / П. В. Вольвач. — М. : Агропромиздат, 1986. — 76 с. : ил. — (Библиотечка по защите растений).

Лев Платонович Симиренко / П. В. Вольвач, В. К. Заец. — М. : Колос, 1984. — 176 с. : ил.

Література та інтернет-ресурс:

Візит відомого науковця : [П. В. Вольвач відвідав Токмац. краєзнав. музей] // Таврія. — 2017. — 4 трав. (№ 18). — С. 8.

Ґудзь, В. В. Вольвач Петро Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5554&lang=ukr

Ольга Іванівна запам’ятала на все життя, коли вперше взяла в ру­ки кольорові олівці: вихователь дитячого садка (а було це в тяжкі повоєнні роки в Сибіру) принесла такі дорогі, до тих пір ніколи не бачені, олівці. Дівчинка так захопилася малюванням у кольорах ве­селки, що незчулася, як минув час.

По тому Ольга довгий час мешкала в Кривому Розі, з цим містом в неї пов’язані найсвітліші спогади. Її батько працював на Криворізь­кому залізорудному кар’єрі свердлувальником, і майбутня художниця часто приходила з батьком до кар’єру, коли приїздила на канікули, навчаючись у Дніпропетровському художньому учили­щі. Вона любила малювати: малювала і людей, і виробничий про­цес. Так з’явилася акварель «Криворізький кар’єр», яка дуже дорога художниці.

Ранні роботи Ольги Кіргеєвої, які присвячені чудовому Кар­патському краю, завжди привертали увагу глядачів. Це аркуші «По­лонина», «Ранок в горах», «Черемош».

Не можна не звернути увагу на серію акварелей «Седнів». Це захоплююча розповідь про чудову природу Чернігівщини та його перлину – Седнів, де у свій час побував Т. Г. Шевченко.

По закінченні училища Ольга, разом з чоловіком Анатолієм Кір­геєвим, переїхала працювати до Запоріжжя, де й працює до цього дня у станковій графіці та викладає майстерність дітям у школі мистецтв.

О. Кіргеєва – член Національної спілки художників України з 1989 року. Неодноразово брала участь в обласних, республікансь­ких, а останніми роками – всеукраїнських виставках.

У творах портретного жанру художницю приваблює не лише зовнішність моделі, а й внутрішній світ, настрій душі. Тому Ользі бай­дуже, скільки років людині, як вона одягнена, як виглядає, головне – сяючі очі, мудра посмішка, внутрішня порядність, інтелігентність.

Останніми роками художницю приваблює все, що пов’язане з природою, найбільше вона полюбляє малювати сільські та міські пейзажі, польові та садові квіти.

Образи Ольги Кіргеєвої сповнені романтики у відчутті мотиву і матеріалу. Отак розбризкати краплі по бездонному небі – і це бу­дуть зірки, яскраві та співучі, або в сірому небі Іспанії побачити золотий диск місяця як відображення золота собору; а намалювати тонкі силуети венеційських гондол? За її акварельними ефектами можна спостерігати безкінечно.

Художниця неодноразово брала участь у всеукраїнських та між­народних пленерах «Хортиця крізь віки», і написані нею етюди нікого не залишають байдужими: «Осінь на Хортиці», «Весна на Хортиці», «Польові квіти», «Плавні», «Подвір’я на Хортиці» – ось непов­ний перелік яскравих, багатокольорових робіт майстрині, що напи­сані під час пленерів.

Сподіваємось ще неодноразово відвідати родинні та персональ­ні виставки чудової художниці, яка з 80-х років разом з чоловіком Анатолієм Кіргеєвим відіграє важливу роль у мистецтві регіону.

(О. А. Савкіна)

Література:

Кіргеєва Ольга // Запорізький пейзаж / Запоріз. худож. музей. – Запоріжжя, 2016. — С. 42–43.

Кіргеєва Ольга Іванівна // Запорізька організація Національної спілки художників України. — Запоріжжя, 2007 — С. 80–81.

Кіргеєва Ольга // Міжнародний мистецький пленер «Хортиця крізь віки 2015», XII : [каталог] / Запоріз орг. Нац. Спілки худож. України. — Запоріжжя, [2015]. — С. 46–47.

Кіргеєва Ольга // Міжнародний мистецький пленер «Хортиця крізь віки – 2012», Х : [каталог] / Запоріз орг. Нац. Спілки худож. України. — Запоріжжя, [2012]. — С. 36–37.

Кіргеєва Ольга // Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки – 2010», VIII : [каталог] / Запоріз орг. Нац. Спілки худож. України. — Запоріжжя, [2010]. — С. 38–39.

Кіргеєва Ольга // Всеукраїнський мистецький пленер «Хортиця крізь віки», V : [каталог] / Запоріз. Орг. Нац. спілки худож. України. — Запоріжжя, [2007]. — С. 34–35.

***

Алексеева, О. Мечты и жизнь семьи Киргеевых : [выставка запо­рож. художницы открылась в выстав. зале ЗОНСХУ] // МИГ. — 2008. — 2 окт. (№ 40). — С. 2.

Латанський, С. Повернення до теми // Комсомолець Запоріжжя. — 1982. — 6 берез.

Твори:

Шумаков, М. Назустріч висоті : [добірка віршів] ; Шумаков Ми­ко­ла : [коротка біографічна довідка] // Запоріз. правда. — 1966. — 15 листоп.

Валентин Олександрович Цапенко народився 22 грудня 1938 року в м. Бердянська Запорізької області. Тринадцятирічним хлоп­чиськом Валентин прийшов до місцевого волейбольного клубу «Спар­так».

На початку 60-х Валентин Цапенко – студент денного відді­лення Київського державного інституту фізичної культури, успішно грав за волейбольну збірну вишу. У той час у столиці України ганд­бол переживав справжній бум, і Валентина запросили до гандболь­ної команди «Буревісник».

Два роки по тому Валентин Цапенко вже захищав кольори «Запоріжалюмінбуду», у складі якого виступав упродовж 12 сезонів в амплуа воротаря. У 1964 році став володарем срібної медалі, у 1965 і 1968 – бронзових нагород чемпіонатів СРСР. За головну збірну країни Валентин провів 62 матчі, неодноразово його визнавали кращим голкіпером країни.

Отримавши в 1975 році два ушкодження меніска лівого коліна, він змушений був завершити виступи у великому гандболі. Свою тренерську діяльність Валентин Цапенко почав на посаді директора ДЮСШ у рідному «Запоріжалюмінбуді». Згодом його запросили тре­нером до головної збірної країни, де впродовж 17 років Валентин Олександрович готував воротарів. Збірна СРСР у той період вибо­рола золоті медалі Олімпіад у Монреалі та Сеулі, срібні – Олімпіади у Москві та титул найсильнішої команди світу в 1982 році. Повернувшись до Запоріжжя, він тренував чоловічу команду ЗІІ, успішно співпрацював з жіночою командою «Мотор».

Багаторічна праця тренера була гідно оцінена. У 1977 році Валентину Цапенку, почесному майстру спорту, присвоїли звання заслуженого тренера України, п’ять років по тому – заслуженого тренера СРСР, нагородили медаллю «За трудову відзнаку».

Він мав тверде переконання, що великий спорт вимагає й чи­малих знань, тому закінчив аспірантуру при Київському інституті фізкультури. Успішно захистився в 1992 році і став кандидатом педагогічних наук.

Валентин Олександрович приймає рішення докорінно зміни­ти поле своєї діяльності й присвятити себе науковій діяльності й підготовці спортивних кадрів: з 2000 року він читає лекції із загальної теорії й методики спорту на кафедрі спортивних ігор Запо­різького державного (нині – національного) університету в статусах доцента, професора та завідуючого кафедри. Згодом він перейшов на кафедру управління фізичною культурою та спортом Запорізь­кого національного технічного університету. Він – автор понад 100 наукових та навчально-методичних праць, серед яких дві моногра­фії та п’ять навчальних посібників.

Помер Валентин Олександрович Цапенко 7 січня 2010 року та по­хо­ваний на Матвіївському цвинтарі (с. Матвіївка Запорізького району).

(Л. М. Чубенко)

Праці:

Гандбол : учеб. пособие для вузов / В. А. Цапенко, В. Н. Зайцева. — Запорожье, 2005. — 184 с. : ил. — Библиогр.: 16 назв.

Соревнования и соревновательная деятельность в гандболе : учебное пособие для вузов / В. А. Цапенко, А. Е. Гусак, Э. Ю. Дорошен­ко. — Запорожье, 2004. — 82 с.

Теорія спортивного тренування з основами методик : підруч. для V курсу вузів / В. О. Цапенко. — Запоріжжя, 2003. — 140 с.

Технічні дії в гандболі : навч. посібник для вузів фізичного вихо­вання і спорту / В. О. Цапенко, О. Ю. Гусак, Е. Ю. Дорошенко. — Запо­ріжжя, 2006. — 136 с. : іл.

Визначення моделей змагальної діяльності воротарів жіночих команд високої кваліфікації з гандболу на Олімпійських іграх у Пекіні / В. О. Цапенко, І. Є. Дяченко // Вісник ЗНУ. Фізичне виховання та спорт. — 2009. — № 2. — С. 161–167.

Література про життя і діяльність

Цапенко Валентин Александрович // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. — Мелитополь, 2015. — Т. 3 : С — Я. — С. 543.

Тищенко, В. О. Цапенко Валентин Олександрович // Тищенко, В. О. Гандбол : навч. посібник для ВНЗ. — Запоріжжя, 2014. — С. 30–31

Народився в селянській родині. Батько Михай­ло Федорович (1902–1989) – директор Інституту зрошувального са­дівництва УААН (м. Мелітополь). Після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського державного університету (1951) Михайло Михайлович працював асистентом, викладачем кафедри російської мови та літератури в Мелітопольському державному пе­дагогічному інституті (нині – університет). З 1955 року – декан факультету російської філології у Запорізькому державному інсти­туті (нині – національний університет). Два роки (1971–1974) пра­цював у Польщі, завідував кафедрою російської філології у вищій педагогічній школі м. Бидгоща. У 1974–1989 роках очолював облас­ний відділ науки та навчальних закладів; 1989–2002 рр. – зас­тупник, 2002–2007 рр. – голова Запорізького обласного відділення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Автор понад 100 наукових, науково-популярних статей та 4 монографій. Почесний доктор ЗНУ.

Праці:

Пам’ять не вкриють сніги / М. Сидоренко; Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури ; Запоріз. обл. організація. — Запоріж­жя: Запоріжжя, 2003. — 160 с. : іл.

Сад душі не відпускає / М. М. Сидоренко. — Запоріжжя : ЗДУ, 2002. — 147 с.

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Сидоренко Михайло Михайлович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиха­нов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2009. — С. 163.

[Шифрина, А. И.] Сидоренко Михайло Михайлович // Герои и судь­бы: интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шесть­десят монологов. [Кн.] 2 / [авт. Шифрина А. И.]. — Запорожье, 2002. — С. 441–450.

***

Шиханов, Р. Б. Сидоренко Михайло Михайлович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.­znu.edu.ua/news_details/news_id=7053&lang=ukr

Література:

Голдобін, А. Залозний Микола Єгорович // Голдобін, А. Запорізь­ка Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – на­род­ная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. — Дніпропет­ровськ, 2002. — С. 574–575.

Василь Іванович Омельченко народився 25 грудня 1918 року в с. Благовіщенка Лозівського району Харківської області.

У 1934–1938 рр. навчався в Запорізькому авіаційному техніку­мі. Трудову діяльність розпочав техніком на авіазаводі № 29 ім. П. І. Баранова.

У квітні 1941 року був призваний до Радянської Армії та нап­равлений на курси молодших авіафахівців. По закінченні курсів пра­цював начальником радіостанції та комсоргом полку 36-ї винищу­вальної авіаційної дивізії Брянського та 1-го Білоруського фронтів (до листопада 1945 року). Брав участь у боях, за що нагороджений бойовими медалями «За бойові заслуги», «За визволення Варшави», «За перемогу над Німеччиною».

У лютому 1946 року вступив до Запорізького машинобудівного інституту та закінчив його в 1950 році.

З квітня 1950 р. до 1953 р. працював на Запорізькому моторо­будівному заводі на посадах: майстер виробничої дільниці, началь­ник виробничої групи, заступник начальника цеха.

З 1953 до 1958 р. Василь Іванович Омельченко – заступник голов­ного технолога, заступник головного інженера, головний технолог.

У 1958 р. його призначають директором моторобудівного заво­ду, а з 1974 до 1958 рр. – генеральним директором ВО «Мото­ро­будівник».

У цей період із найбільшою повнотою проявився його талант керівника, великі організаторські здібності, які сполучалися з висо­кою принциповістю та вимогливістю, був чуйним та уважним у відно­шенні до людей, їх потреб та турбот.

Під його керівництвом та безпосередньою участю завод виріс у ве­лике передове підприємство галузі, здобуті високі рубежі в освоє­нні нових зразків вітчизняної техніки. Колектив об’єднання нагород­жений орденами Леніна, Жовтневої революції та Трудового Черво­ного Прапора.

Під його керівництвом організовано серійне виробництво авіа­двигунів нового покоління: АІ–20, АІ–24, АІ–25, АІ–25ТЛ, ТВ3–117, Д–36, Д–136, Д–18.

В. І. Омельченко був автором та ініціатором упровадження прог­ресивних технологічних процесів: лиття деталей у кокіль, штампува­ння вибухом, виготовлення заготовок лопаток компресора з титанових сплавів та легованої сталі періодичним прокатуванням, ультразвуко­вого зміцнення важко навантажених деталей, використання авіадви­гунів у народному господарстві.

Обирався делегатом партійних з’їздів різного рівня, депутатом Запорізької міської ради депутатів трудящих. Нагороджений орде­ном Леніна, орденом Жовтневої Революції, двома орденами Трудо­вого Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни I ступеня, п’ять­ма медалями. Лауреат Державної Премії СРСР по науці та техніці, Премії Ради Міністрів СРСР.

Помер 6 лютого 1988 року. Похований у Запоріжжі на Капус­тяному кладовищі.

(О. В. Варяник)

Література та інтернет-ресурс:

Омельченко Василь Іванович // Книга пам’яті України. Запо­різька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 338.

Рожденный побеждать. Кн. 1 : 1907–1988 / [редкол.: В. А. Богус­лаев и др.]. — Запорожье : [Мотор Сич, 2007]. — 336 с. : ил.

Крикуненко, А. След кометы / Анатолий Крикуненко // Созвездие / В. Чуйко, Л. Берне, Д. Изотов [и др.] ; под ред. В. М. Чуйко. — М., 2003. — Кн. 1. — С. 151–162. — (Союз авиационного двигателест­роения).

Голдобін, А. Омельченко Василь Іванович // Голдобін, А. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 620–621.

К 90-летию со дня рождения В. И. Омельченко // Мотор Січ. — 2008. — 15 груд. (№ 88). — С. 4–5.

Шиханов, Р. Б. Омельченко Василь Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6741&lang=ukr

Малихіна, Л. Запорізький моторобудівний завод, 1916, 1945 : [в т. ч. про В. І. Омельченка] / Лариса Малихіна ; Карафін, К. Механіко-технічне училище, 1900 : [нині – Запорізький національний технічний університет ; в т. ч. про В. І. Омельченка] / К. Карафін, О. Тищенко, М. Ширяєва, Т. Шевченко ; Малихіна, Л. // Матеріали до багатотомно­го «Зводу пам’яток історії та культури України. Запорізька область». Кн. 1 : Запоріжжя [Електронний ресурс]. — К., 2016. — С. 58, 104. — Режим доступу : http://history.org.ua/ LiberUA/ZvidZap1_2016.pdf

Меморіальна дошка на честь В. І. Омельченка в м. Запоріжжі:

Состоялось открытие мемориальной доски [В. И. Омельчен­ко] // Мотор Січ. — 2010. — 21 січ. (№ 4). — С. 3.

Микола Павлович Мальцев народився 25 грудня 1938 року на хуторі Красавіне Вологодської області (РФ). Вологодський молоч­ний інститут юнак закінчив у 1961 році. Проте доля розпорядилася інакше: своє життя він зв’язав з легкою атлетикою.

До Запорізької районної ДЮСШ «Колос» Миколу Павловича Мальцева прийняли на посаду тренера-викладача в 1994 році. За період роботи на цій посаді він пройшов шлях від тренера викладача груп початкової підготовки до груп вищої спортивної майстерності. Багато вихованців Миколи Павловича стали переможцями та призе­рами чемпіонатів СРСР, України та міжнародних змагань. Під його керівництвом виховано 26 майстрів спорту, три майстри міжнародно­го класу: Казновська Зоя, Городнічева Олена, Рагуліна Віра, Самой­ленко Володимир. Найбільш знаною вихованкою Миколи Павловича стала Тетяна Самоленко (Хамітова), яка у 1988 році виборола звання Олім­пійської чемпіонки та бронзового призера на XXIV Олімпіаді у м. Сеу­лі та стала срібним призером XXV Олімпійських ігор у 1992 році.

За досягнення у вихованні висококласних спортсменів Миколі Мальцеву присвоєно звання заслуженого тренера УРСР (1985) та зас­луженого тренера СРСР (1988), нагороджено орденом «Знак Поша­ни». Мальцев Микола Павлович зарекомендував себе як досвідчений фахівець своєї справи та кваліфікований тренер-викладач, який і до­нині виховує спортсменів та передає свій досвід молодим тренерам.

(Л. М. Чубенко)

Література та інтернет-ресурс:

Мальцев Микола Павлович // Енциклопедія олімпійського спорту України. — К., 2005. — С. 322.

Мальцев Николай Павлович // Энциклопедия олимпийского спор­та : в 5 т. — К., 2004. — Т. 5 : Олимпийский спорт в Украине. — С. 338.

Мальцев Микола Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=6501&lang=ukr

На Правобережжі поширювався повстанський рух, який нази­вався коліївщиною. Кошовий отаман Петро Калнишевський не поспі­шав підтримувати його, хоча повстанцям і співчував. Це дало підставу козакам звинуватити його в тому, що він зрікся козацьких традицій, не підтримавши повстанців, а значить – і народ. Стихійний виступ ря­дових козаків розпочався 26 грудня 1768 року під час виборів стар­шини. Козаки захопили артилерію та звільнили заарештованих гайда­мак. Головний гнів козаків був спрямований проти козацької старши­ни. Старшинські будинки та майно були розграбовані. П. Калнишевсь­кий, переодягнувшись у чернечий одяг, урятувався від розлючених козаків і сховався в Кодаку.

На придушення козацького повстання було надіслане царське військо, за допомогою якого вдалося навести спокій на Січі.

(Н. В. Романів)

Література:

Градова, А. Гетьмани України. Історія про славу, мудрість і від­вагу / Анна Градова. — Х. : Віват, 2015. — С. 300.

Сушинський, Б. І. Сіроми повстання на Запорізькій Січі // Су­шинський Б. І. Всесвітня козацька енциклопедія. XV – початок XX століть / Б. І. Сушинський. — Одеса, 2007. — С. 410.

Ченцова, Н. В. Джерела до історії Запорожжя часів Нової Січі // Січеславський альманах : зб. наук. праць з історії укр. козацтва / Нац. гірничий ун-т, Дніпропетров. регіонал. від-ня НДІ козацтва Ін-ту істо­рії України НАН України, Ін-т суспільних досліджень. — Дніпропет­ровськ, 2006. — Вип. 2. — С. 7–9.

Чиженок, Ю. А. Нариси про козацькі часи на Україні / Юрій Чи­женок. – 2-ге вид., виправ. і доп. — Запоріжжя, 2005. — С. 264.

Скальковський, А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / А. О. Скальковський ; пер. з рос. Т. С. Завгородньої. — Дніпропетровськ : Січ, 2003. — С. 443.

Кулиняк, Д. І. Соловецький в’язень. Останній кошовий Січі Запо­різької : іст. нарис / Данило Кулиняк. — К., 1991. — С. 31.

Котляр, Н. Ф. История в жизнеописаниях / Н. Ф. Котляр, В. А. Смо­лий. — К. : Наук. думка, 1990. — С. 226.

Література та інтернет-ресурс:

Голдобин, А. И. Григоренко Николай Алексеевич // Голдобин, А. И. Герои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы / А. И. Гол­добин ; Анатолий Голдобин. — Запорожье : Плюс 73, 2015. — С. 51–52.

Почётныеграждане Бердянска : [в т. ч. об Н. А. Григоренко] // Бердянску – 185 : к 185-летию основания города Бердянска : сб. / испол­ком Бердян. горсовета, Бердян. горсовет, Бердян. краевед. музей ; авт. кол. : [Т. Антоненко и др. ; авт. идеи и рук. проекта Л. Ноздрина]. — Днепропетровск : Арт-Пресс, 2012. — С. 68.

Почётныеграждане Бердянска : [в т. ч. об Н. А. Григоренко] // Михайличенко, В. И. Бердянск: взгляд через столетия / В. И. Михай­личенко, Е. С. Денисов, Н. И. Тишаков. — 3-е изд., перераб., испр. и доп. — Бердянск : Південна зоря, 2010. — С. 401.

ГригоренкоМикола Олександрович // Книга пам’яті України. За­порізька область. — [Запоріжжя, 2010]. — Т 22 (1) : Переможці. — С. 29.

[Бучна, Л.]Могила Григоренка М. О. (1918–1987), кавалера ордена Слави трьох ступенів / [Лариса Бучна] // Культурна спадщина Бердянська : довідник нерухомих пам’яток історії, культури та інших об’єктів культурної спадщини, розташованих у місті Бердянську. — Запоріжжя, 2008. — С. 13.

Яковенко, А. Григоренко Николай Алексеевич // Приморск : годы и судьбы / авт. проекта В. В. Папу. — [Запорожье : Дикое Поле, 2005]. — Кн. 1 : Память огненных лет. — С. 32.

Дубров, Б. І. Григоренко Микола Олексійович // Дубров, Б. І. Солдатська слава / Б. І. Дубров ; [передмови І. О. Герасимова, К. К. Ро­коссовського, В. І. Чуйкова]. — 3-тє вид., допов. й випр. — К., 1987. — С. 257–258.

***

Григоренко Микола Олексійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/­news_details/news_id=5699&lang=ukr

Література:

29 грудня 1943 року. Звільнене селище Верхня Хортиця – центр Запорізького району : [із зведення Радінформбюро] // Вартові пам’яті : музеї бойової слави Запоріз. обл. : 70-річчю визволення України від ні­мец.-фашист. загарбників присвячується. — Запоріжжя, 2014. — С. 146.

Література:

Залізничний транспорт // Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запорізької обл. ради. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 37–38. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Література:

Запорожский фотоклуб, 1963–2013 : 50-й годовщине Запорожс­кого фотоклуба посвящается / [ред. А. Разгонов]. — [Запорожье] : Привоз Принт, 2013. — 132 с.