Вы здесь

Командир кулеметної обслуги 1118-го стрілецько­го полку 333-ї стрілецької дивізії 6-ї армії 3-го Українського фрон­ту, відзначився у боях за розширення плацдарму на правому березі р. Дніпро в районі с. Канівське Запорізького району (1943). 

Література та інтернет-ресурс:

Мелашенко Николай Евгеньевич // Герои Советского Союза : крат. биогр. слов. : [в 2 т.].  М., 1988.  [Т.] 2 : Любов – Ящук.  С. 66.

Мелашенко Николай Евгеньевич // И генерал, и рядовой : очерки о Героях Сов. Союза, уроженцах Днепропетров. обл.  Днепропет­ровск, 1983.  С. 327–329.

 

Мелашенко Микола Євгенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=6539&lang=ukr

Олега Івановича Олексенка без перебільшення можна назвати одним із творців історії України. Саме вони ведуть за собою людей, докорінно впливаючи на людські долі, надаючи їм віру в майбутнє та своїм особистим прикладом і натхненною працею доводячи, що можна все ж таки поміняти світ на краще.

Народився Олег Олексенко 1 січня 1963 року в м. Феодосія (Кримська область, УРСР) в сім’ї службовців сільського походження. Був здібним учнем і школу закінчив на «відмінно». З дитинства за­хоплювався спортом. З 11 років грав у футбол у складі Феодосійсь­кого клубу «Альбатрос», займався боксом, карате, волейболом, мо­тоспортом. У 1985 році Олег Олексенко закінчив факультет авто­матизованих систем управління Севастопольського приладобудівно­го інституту за спеціальністю «інженер-системотехнік». Того ж року був направлений інститутом на Мелітопольський завод тракторних гідроагрегатів, де пройшов потужну школу трудової діяльності й отримав свій перший досвід управління трудовим колек­тивом. Надзвичайну енергійність, повну самовіддачу та бажання постійного самовдосконалення він проявляв на різних посадах своїх службових сходинок: інженера-програміста, інженера-електрика, інженера-конструктора, начальника бюро. Досяг успіхів завдяки своїм над­звичайним здібностям та особливому й відповідальному відно­шенню до дорученої справи. У лютому 1991 року Олега Олек­сенка як відповідального фахівця та талановитого організатора про­мислового виробництва було призначено директором малого дер­жавного підприємства «Промел» (АТ «Промелектроніка»). Завдяки цілеспря­мованості та рішучим і наполегливим діям призначеного директора вдалося вперше на промисловому підприємстві більш ніж 300 одиниць особливо точного та високо­технічного обладнання (у тому числі новітні станки з числовим програмним управлінням) згрупувати в єдиний та чіткий виробничий комплекс. У квітні 1993 року О. Олексенко був обраний головою АТ «Промелектроніка».

У той же час Олег Олексенко на громадських засадах активно та плідно керував першим у Мелітополі гуртком інформатики та програмування в міському Палаці дитячої творчості та дитячим гуртком з боксу.

З 1994 до 1996 рік Олег Олексенко ефективно пра­цював директором ТОВ «Спецмонтажінновація», що займалося житловим та промисловим будівництвом на найбільш відповідальних об’єктах. У січні 1996 року він став керівником фак­тично непрацюючого підприємства харчової промисловості – Мелі­топольського олійно-екстракційного заводу, який знаходився вкрай занедбаному стані та потребував значної реконструкції і модерні­зації. Завдяки прита­манним організаторським здібностям та досві­ду Олегу Олексенку вже з 1997 року вдалося дати готову продукцію переробки насіння соняшника, довівши її обсяги до рекордних 75 тисяч тонн за сезон. Це була справжня перемога злагодженого ко­лективу підприємства, у якій була величезна заслуга керівника та мудрі і продумані на далеку перспективу його рішення у вироб­ничій та комерційній сферах. У цей дуже тяжкий для України та українців час Олегу Олексенку вдалося вирішити складні довго­тривалі проблеми та турботи працівників заводу та значно покра­щити соціальну сферу. Першочергово він вирішив на той час болю­чу для країни проблему багаторічної заборгованості із заробітної плати, а також перед бюджетами та пенсійним фондом.

У 1999 році Олег Олексенко був обраний головою наглядової ради ВАТ «Київський маргариновий завод». Під його керівництвом була здійснена докорінна технічна реконструкція та модернізація зазначеного підприємства. У 2000 році народилася торгова марка «ОЛКОМ», яка зараз широко відома не тільки в Україні, але далеко за її межами і продовжує впевнено займати лідерські позиції на українському ринку масложирової продукції.

Олег Олексенко вніс свій величезний вклад у розвиток спорту на Мелітопольщині.

За його ініціативою було засновано товариство «Спортивний клуб „Олком“». До складу клубу увійшли: футбольна команда «Тор­педо», міська гандбольна команда, команда з автокросу – багі, ко­манда боксерів. Створення спортивного клубу дозволило вказаним командам вирішити організаційні та фінансові проблеми, що сприяло досягненню згодом високих спортивних професійних результатів. Найбільше Олег Олексенко любив футбол. Завдяки зусиллям та особистій підтримці йому вдалося вивести команду на
4-те місце Чемпіонату України з футболу, що було значною подією та величезним здобут­ком для Мелітополя. Такий успіх вперше був зафіксований у його історії. Як патріот свого міста Олег Олексенко мріяв і будував реальні плани майбутніх перемог та вихід до вищої ліги України з футболу, але трагічні обставини не дозволили втілити задумане.

Авторитет, поважне ставлення до нього жителів Мелітополя та їх віра у справедливість дозволили Олегу Олексенку плідно проя­вити себе і в політиці. У 1998 році він був обраний депутатом Мелітопольської міської ради, а в 2002 році від блоку «Наша Украї­на» став народним депутатом України. На превеликий жаль, на злеті свого молодого життя, наповнений величними планами, у 39 років Олег Іванович покинув цей світ після тяжкої хвороби та неймовірних страждань. Похований у м. Феодосії (Автономна Рес­публіка Крим). На мітингу Голова Верховної Ради України Воло­димир Литвин у своєму вельми емоційному виступі сказав: «...Господь забирає до себе в молодому віці найкращих...». На місці поховання встановлений величний монументальний пам’ятник, що символізує всі звитяги плідної діяльності Олега Івановича.

Нагороджений орденом «Слава на вірність Вітчизні», хрестом пошани «За благодійну діяльність». На його честь Мелітопольський міський стадіон «Спартак» перейменовано на стадіон «Спартак» імені Олега Олексенка. У пам’ять про Олега Олексенка побудована дзвіниця храму Святих Кирила та Мефодія в Мелітополі. На ній встановлена меморіальна дошка О. Олексенку. Ще за життя йому було присвоєне високе звання «Почесний громадян м. Мелітополя».

Я пишаюсь тим, що входив у команду однодумців, споборників та соратників Визначного діяча сьогодення Олега Івановича Олек­сенка впродовж усього його політичного життя.

(В. І. Різник)

 

Література:

Диденко, В. М. Олег Олексенко // Диденко, В. М. Из истории Ме­литополя: от «Сокола» до «Олкома» : книга посвящается 230-летию города Мелитополя и 100-летию мелитопольского футбола / В. М. Ди­денко Мелитополь, 2014.  С. 396.

Авдєєнко, С. І. Олексенко Олег Іванович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєн­ко.  Запоріжжя, 2006.  С. 391–395.

Шиханов, Р. Б. Олексенко Олег Іванович // Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі : біограф. довід. 2003 рік. / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов.  Запоріжжя, 2004.  С. 73.

Олексенко Олег Иванович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб.  Х., 2004.  С. 485–486.

Болгов, В. Олег Олексенко // Болгов, В. Спортивний Олімп Украї­ни / Болгов В. В., Венглинская В. А., Дерюгина А. Н., Заседа И. Н., Кос­тенко Н. П.  К., 2003.  С. 38.

Васильченко, И. Меценат и нардеп Олексенко останется в Мир­ном навсегда : [одной из улиц пос. Мирный Мелитоп. р-на присвоили имя О. И. Олексенко] // Индустр. Запорожье.  2002.  7 сент.

 

Шиханов, Р. Б. Олексенко Олег Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6731&lang=ukr

Окремі видання:

Взгляд через десятилетия: физики, математики и программис­ты БГПИ 1965–1970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличен­ко.  3-е изд., доп. и испр.  Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016.  352 с. : фото.

Бердянск : взгляд через столетия / В. И. Михайличенко, Е. С. Де­нисов, Н. И. Тишаков ; Виктор Михайличенко, Евгений Денисов, Нико­лай Тишаков.  [3-е изд., перераб., испр. и доп.].  Бердянск : Півден­на зоря, 2010.  448 с. : фото.

Барви Приазов’я : фотоальбом / В. І. Михайличенко.  К. : Мис­тецтво, 1984.  143 с. : іл. – Текст укр., рос. та фр. мовами.

Плечо друга / В. И. Михайличенко.  Днепропетровск : Промінь, 1984.  46 с.

У самого теплого моря  Pres de la mer la plus douce : путеводи­тель – Guide / В. И. Михайличенко.  Днепропетровск : Промінь, 1983.  127 c. : 8 л. ил.  Текст парал. : рус., фр.

Музей Полины Осипенко : путеводитель / В. И. Михайличенко, А. Д. Усольцев.  Днепропетровск : Промінь, 1982.  71 с. : ил.

 

Література та інтернет-ресурс:

Михайличенко Виктор Иванович // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник.  Мелитополь, 2014.  Т. 2 : М – Р.  С. 109–110.

Михайличенко Виктор Иванович // Михайличенко, В. И. Взгляд через десятилетия: физики и математики первой и второй групп БГПИ 1965–1970 гг. / В. И. Михайличенко ; Виктор Михайличенко.  2-е изд., доп. и испр. – Мелитополь, 2014.  С. 154–176 : фото.

Демьяненко, Н. К. В лучах «Південної зорі» // Демьяненко, Н. К. Жизнь  как море : (очерки об известных людях Бердянска) / Николай Демьяненко.  Запорожье ; Бердянск, 2003.  С. 61–64.

 

Михайличенко Віктор Іванович [Електронний ресурс] // Сла­ветні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.­ua/news_details/news_id=6572&lang=ukr

Народився Йоган Янцен 6 січня 1868 року в німецькій колонії Вальдгейм
(нині с. ВладівкаЧернігівського р-ну). Батько був різносторонньо освіченою
людиною, працював учителем, землевпорядником, проповідником місцевої
церкви, а також художником. Після закінчення сільської школи Йоганн на-
вчався в центральній школі в Гнаденфельді  (с. Богданівка Чернігівського
р-ну), потім в учительському коледжі в Гальбштадті (м. Молочанськ), в
педагогічному коледжі у Феодосії. Під час навчання брав уроки малюван-
ня у відомого мариніста Айвазовського. Тому перші картини Янцена були
морської тематики.
З 1889  року працював вчителем математики в центральній школі с. 
Орлово Гальбштадської (Молочанської) волості Бердянського повіту (нині
с. Орлово Мелітопольського району),  яке складалося із 4-х менонітських
колоній; Орлово, Тиге, Толюменорт, Розенорт. Тут він проявив свій талант
педагога-новатора. До 1910 року був головою товариства вчителів коло-
нії Молочна. В своїх релігійних поглядах з 1906 року приймає пієтистичну
філософію життя і в 1909 році його обирають старостою менонітської
церкви Гнаденфельда.8
Душа його завжди прагла малювати, і він малював переважно степ. 
За словами його брата Якоба, він жив і працював учителем у степу, серед
людей степу, в степовій пилюці, але вважав, що звичайна монотонність
степу являє собою непередбачену красу. Малював олівцем, олією та аква-
реллю. В основному це були краєвиди Молочної, але виконував і картини на
замовлення. В Гальбштадті та Орлово неодноразово проходили виставки
художника. Зарекомендував себе Й. Янцен і як талановитий ілюстратор. 
Проілюстрував книгу брата, яка вийшла з друку в 1910 році, „Християн-
ський сімейний календар” Абрахама Крокера, власну дитячу книжку „Зи-
мова казка про Санта-Клауса”. Свій нахил до літературної творчості ре-
алізував у  ліричній поезії, прозі. В 1907 році написав фантастичний твір
„Золотий вік майбутнього”. Друкувався в періодичній пресі,  але багато
матеріалів  так і не були опубліковані.
Мав 6 дітей. Один із синів був художником. Троє дітей стали прототи-
пами головних героїв „Зимової казки про Санта-Клауса”.  Помер від лейке-
мії в вересні 1917 року.
Література про життя та діяльність
Єременко М. Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівсько-
го району / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. 
– Із змісту : Янцен Йоган. – С. 419.

Належав до низки літературних організацій того періоду – «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін. Неоднора­зово бував на Запоріжжі (1929, 1938, 1949, 1954). Уперше 1929 року на будівництві Дніпробуду.

Помер 8 січня 1965 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

У 1970 році рішенням Запорізької міської ради одній з вулиць м. Запоріжжя присвоєно ім’я В. М. Сосюри.

 

Твори:

Третя Рота : [автобіографічний] роман / В. М. Сосюра ; Воло­димир Сосюра.  К. : Знання, 2012.  352 с.

Махно : [поема] : (уривки) ; Розстріляне безсмертя : [поема] // Сосюра, В. Всім серцем любіть Україну... : вибрані твори / Володимир Сосюра ; вступ. сл. С. А. Гальченка.  К., 2003.  С. 430–432, 517–565 ; 583–584, 586–587.  (Б-ка Шевченківського комітету).

Дніпрельстан : [текст поеми укр., рос. та білорус. мовами] / Сосюра В. М. // Чолом тобі, Славутичу : Дніпро в поезії, прозі, іст. свідченнях [укр., рос. і білорус. авт.].  3-тє вид., доп.  Дніпро­петровськ [та ін.], 1982.  С. 152–153.  (Києву 1500 років).

Дніпрельстан [поема] // Сосюра В. Вибране : лірика та поеми / В. М. Сосюра.  К., 1972.  С. 70–73.  (Шкільна б-ка).

Розстріляне безсмертя : поема / В. М. Сосюра ; публікація С. Галь­ченка та В. В. Сосюри // Вітчизна.  1988.  № 1.  С. 92–107.

 

Література:

Сосюра Володимир Миколайович // Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енциклопедичний довідник.  Вид. 3-тє, змінене і доп.  К., 2012.  С. 640–643.

Тинченко, Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921) Кн. ІІ / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко.  К. : Темпора, 2011.  424 с. : фото.

Володимир Сосюра // Золота книга української еліти : інформ.-іміджев. альманах : у 6 т.  К., 2001.  Т. 2.  С. 420–421.  Текст укр. та англ. мовами.

Ребро, П. В. Сосюра і Запоріжжя : літературно-критичний на­рис / П. П. Ребро ; Петро Ребро.  Запоріжжя : Хортиця, 1998.  27 с.  (Українська Мекка).

Шевельов, М. «Ти, моя заводська Україна...» // Шевельов, М. «Над синню буйного Славути...» : запорізькі адреси літературної кла­сики.  Запоріжжя, 1998.  С. 142–151.

Воловник, С. «Там десь минуле, наче дим...» : [про перебування поета в 1929 р. на Запоріжжі ; в т. ч. в м. Мелітополь] // Мелитоп. ведомости.  1998.  21 февр.

 

Вшанування пам’яті поета на Запоріжжі:

Князьков, Ю. П. [Вулиця] Сосюри // Князьков, Ю. П. Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; ЗНУ, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького.  Запоріжжя, 2015.  С. 200.

[Вулиця] Сосюри // Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довід­ник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя, 2008.  С. 187.

 

Меморіальна дошка на честь двомісячника української культу­ри 70-річної давності : [на приміщенні Палацу культури «АвтоЗАЗ» відкрито меморіал. дошку письменникам В. Сосюрі, С. Божку, В. Кузь­мичу, А. Паніву, В. Чечвянському] // Запороз. Січ.  1999.  20 трав.

Література та інтернет-ресурс:

Панькін, В. М. Гаркуша Володимир Захарович // Енциклопедія сучасної України.  К., 2006.  Т. 5 : Вод – Гн.  С. 401.

Валик, О. Он служит музыке и сцене / Олег Валик // Улица За­речная.  2013.  17 янв. (№ 3).  С. 5.

Владимир Гаркуша: «От сердца к сердцу» : [к 75-летию] // Улица Заречная. 2013.  10 янв. (№ 2). С. 5.

 

Гаркуша Володимир Захарович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті: http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=5609&lang=ukr

Література:

Рух Опору : [в т. ч. про долю членів молодіжної підпільної органі­зації ДОП] // Запорізький рахунок Великій війні, 1939–1945.  Запо­ріжжя, 2013. С. 261–262.

 

Камянсько-Дніпровський район : [в т. ч. про діяльність організації ДОП] // Народна війна 1941–1944. Антифашистський рух опору на те­риторії Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і мате­ріалів / Держ. архів Запоріз. обл. – Запоріжжя, 2005.  С. 255–294.

Зот Ілліч Некрасов народився 8 січня 1908 р. у місті Мелітополі Таврійської губернії (нині – Запорізька область) у сім’ї робітника-залізничника. Після закінчення загальноосвітньої школи вступив до Дніпропетровського металургійного інституту (зараз – Націо­нальна металургійна академія України). Будучи студентом, брав участь у дослідженнях під керівництвом відомих учених – доме­нників, професорів П. Г. Рубіна та А. М. Похвіснєва. По закінченні інституту в 1930 році почав працювати на посаді наукового співро­бітника й одночасно керівника групи науково-дослідного інституту металів. Зот Некрасов був учнем одразу двох знаменитих учених-металургів – академіків М. О. Павлова та І. П. Бардіна. Наукові пра­ці вченого з самого початку були присвячені, головним чином, тео­рії доменної плавки.

З перших самостійних робіт З. І. Некрасов виразно проявив себе як талановитий учений-експериментатор. Колеги відзначали його унікальну наукову інтуїцію та при цьому наполегливість і цілеспря­мованість. Саме ці риси характеру, спрямовані на вирішення прак­тичних і теоретичних завдань інтенсифікації доменного виробницт­ва, зумовили головний результат наукової діяльності З. І. Нек­расова – суттєве підвищення продуктивності доменних печей. Це дозволило отримати десятки мільйонів тонн чавуну без необхідності будувати додаткові печі.

З 1938 р. Зот Некрасов паралельно з науковими дослідження­ми почав викладати в Дніпропетровському металургійному інсти­туті, був обраний професором кафедри металургії чавуну. Ще в до­воєнні роки З. І. Некрасов сформувався як талановитий дослідник теорії та практики доменного виробництва. У 1941 р. йому була при­суджена Державна премія «за комплекс праць з використання теп­лової та хімічної енергії периферійних газів у доменній печі». У роки Другої світової війни З. І. Некрасов працював за Уралом, ку­ди були евакуйовані головні металургійні підприємства та форму­валася металургійна база оборонного щита країни. Керував цією величезною роботою академік Іван Павлович Бардін. Доцент (1942) З. І. Некрасов багато в чому консультувався з Бардіним, разом із ним виїздив на заводи в Нижній Тагіл, Магнітогорськ та Кузнецьк, де на місці вчені предметно консультували металургів.

Академік Зот Некрасов був визначним ученим-металургом та організатором науки. Його головна заслуга – вирішення комплексу проблем відбудови та подальшого розвитку вітчизняної металур­гійної галузі в складний післявоєнний період. З. І. Некрасов став знаменитим завдяки основоположним фундаментальним та прик­ладним дослідженням у галузі доменного виробництва. Роботи з до­слідження і застосування природного газу та кисню в доменній плавці дали можливість вивести вітчизняне доменне виробництво на світовий рівень.

У 1950 захистив докторську дисертацію. У 1951 р. за видатні наукові заслуги З. І. Некрасов був обраний академіком Академії наук УРСР. Уся наукова діяльність З. І. Некрасова була спрямована на вирішення практичних і теоретичних завдань інтенсифікації доме­нного виробництва. Результатом стало істотне підвищення продук­тивності доменних печей. Це дозволило отримати десятки мільйонів тонн чавуну без будівництва додаткових печей. Зокрема, він винай­шов прилад для автоматичного контролю складу і температур пери­ферійних газів в доменній печі. Його впровадження дало можливість регулювати безперебійну роботу домен.

Основні риси наукової методології та стилю діяльності акаде­міка – тісний зв’язок науки з виробництвом, прагнення сприяти найбільш ефективному сполученню новітніх наукових досягнень із їх впровадженням у виробництво, а також комплексний підхід до вирішення невідкладних технологічних проблем, далекоглядність у визначенні стратегії розвитку металургійної галузі.

Інший великий внесок у науку З. І. Некрасова – дослідження можливостей застосування природного газу в металургії. У 1957 році професор З. І. Некрасов та інженери І. І. Коробов і А. А. Бар­чуков провели унікальний і ризикований експеримент: вперше у світі газ метан був застосований у виробничому процесі на заводі імені Г. І. Петровського в Дніпропетровську. Цей новий спосіб став поширюватися на інших підприємствах тогочасної країни. Застосу­вання природного газу внесло корінні зміни в доменне і марте­нівське виробництво. Завдяки дослідженням під керівництвом З. І. Некрасова доведено, що за умови вмілого регулювання подачі природного газу і кисню можна збільшити продуктивність домен­них печей на 20–25% і відповідно в цій же пропорції зменшити витрати коксу.

За теоретичну розробку і широке застосування природного газу в доменному виробництві З. І. Некрасов у 1960 році був удостоє­ний найвищої з державних премій країни – Ленінської. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1969 року «за великі заслуги в розвитку радянської науки» Некрасову Зоту Іллічу присвоєне зва­ння Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої медалі «Серп і Молот».

З. І. Некрасов став широко відомим у наукових колах і як ви­датний організатор наукових досліджень. З його ім’ям пов’язано облаштування на новому місці, у Дніпропетровську, та подальший динамічний розвиток Інституту чорної металургії – однієї з най­більших наукових організацій галузі. Ставши у 1952 р. директором інституту, З. І. Некрасов доклав максимум зусиль, аби перебазувати інститут із Києва, де він тоді знаходився, до Дніпропетровська – головної виробничої металургійної бази.

З. І. Некрасов був директором Інституту чорної металургії 24 роки, з 1952 до 1976 рр. Під його керівництвом створений та набув подальшого розвитку науковий напрям «Створення та освоєння до­менних печей великого об’єму, розробка малококсових технологій виробництва чавуну (вдування відновлювальних газів, пиловугіль­ного палива». Директор доклав чималих зусиль для облаштування інституту в Дніпропетровську та розгортання дослідницької роботи на належному рівні. Завдяки його наполегливості інститут отримав нові сучасні приміщення з прекрасною науковою базою. Наукова діяльність З. І. Некрасова отримала широке міжнародне виз­нання. Багато років він був головою Комітету з чорної металургії Євро­пейської економічної комісії ООН. Був також членом низки комітетів та наукових рад, діяльність яких стосувалася вирішення проблем чорної металургії. 14 червня 1991 р. постановою Кабінету Міністрів УРСР інституту було присвоєно ім’я академіка З. І. Некрасова.

Багато років поспіль З. І. Некрасов очолював Дніпропетровсь­кий науковий центр Академії наук УРСР (нині – Придніпровський науковий центр Національної Академії наук України). Це була по­рівняно невисокого зросту людина, привітна, доброзичлива, щира. На столі в робочому кабінеті академіка З. І. Некрасова знаходилася червона пластмасова пластина, звернена обличчям до відвідувача. На ній був напис: «Не согласен – возражай; возражаешь – предла­гай; предлагаешь – выполняй».

Академік З. І. Некрасов став однією з постатей, які визначали в 1940–1970-ті рр. обличчя Дніпропетровська як провідного укра­їнського та одного з загальносоюзних науково-виробничих центрів металур­гійної галузі. А очолюваний ним Інститут чорної металургії перетво­рився на головний український науково-дослідний центр у цій галузі.

Жив і працював у місті Дніпропетровську. Помер 1 грудня 1990 року на 83-му році життя. Похований на центральній алеї Запорізь­кого меморіального цвинтаря в Дніпропетровську. Нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями. Лауреат Ленінської (1960) і Сталінської премії ІІІ ступеня (1941).

У 1997 р. Національною Академією наук України була заснова­на Премія НАН України імені З. І. Некрасова, яка вручається Відді­ленням фізико-технічних проблем матеріалознавства НАН України за видатні наукові роботи в галузі металургії.

У 2016 році в зв’язку з реалізацією Закону України «Про декому­нізацію» його ім’ям названий металургійний комбінат ім. Ілліча в Маріуполі.

(В. П. Воровка)

 

Література та інтернет-ресурс:

[Некрасов, З.] // Історія української культури / [НАН України].  К., 2012.  Т. 5 : Українська культура ХХ – початку ХХІ століть. Кн. 3 : Культура та розвиток науки і технологій в Україні.  С. 890.

Некрасов Зот Ілліч // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітопо­ля : бібліографічний покажчик / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова].  Запоріжжя, 2009.  С. 23.  (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

Шаромова, В. Р.Зот Ілліч Некрасов // Шаромова, В. Р. Українські фізики та астрономи : посібник-довідник.  Тернопіль, 2007.  С. 106.

Кавун, М. Патріарх вітчизняної металургії. Академік Зот Нек­ра­сов (1908–1990) // Моє Придніпров’я : календар пам’ятних дат Дніпро­петровської області на 2008 рік.  Дніпропетровськ, 2007.  С. 6–9.

***

Зот Ілліч Некрасов // Наука і наукознавство.  2008.  № 1.  С. 160–161.

К 90-летию со дня рождения академика НАН Украины З. И. Нек­расова ; Можаренко, Н. М. Творческое наследие и развитие идей до­менщика З. И. Некрасова // Металлургическая и горнорудная промыш­ленность. — 1998. № 1. — С. 3, 4–7.

Академик АН УССР Зот Ильич Некрасов : [некролог] // Днепр ве­черний. – 1990. 4 дек.

 

Некрасов Зот Ілліч [Електронний ресурс] // Славетні запоріж­ці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/­news_id=6665&lang=ukr

Народився Володимир Леонідович в с. Свиділовка Сокульського райо-
ну Білостоцької області (Польща) 1943 року, а вже через два роки сім’я
майбутнього художника переїхала до Оріхова Запорізької області, де й
ріс хлопчик,  убираючи до серця барви безкрайнього українського степу
та яскравого сонця.  Закінчивши середню школу у 1960 р., В. В. Хомчик
попрацював на виробництві, а потім,  вже після служби у лавах Радян-
ської Армії, навчався у Львівському державному інституті прикладного і
декоративного мистецтва (1965–1970). Викладачами його на відділенні
художнього текстилю були визнані педагоги і майстри Р. Сельський, К. 
Звіринський, М. Лозинський, М. Токар, Л. Паук. А далі робота головним9
художником Запорізького театру ляльок, а з 1977 року –  художником-
монументалістом у ЗХПК (Запорізькому художньо-промисловому комбі-
наті). Дуже плідно митець працює в техніці гобелена. Так, для інтер’єру
київського кафе  „Запоріжжя”  на Подолі створив гобелен  „Січ Запороз-
ька” (1982), для Запорізького будинку молоді та юнацтва – гобелен „Ко-
тигорошко” (1986).
З 1982 року Володимир Леонідович приймає активну участь в обласних
та республіканських виставках.  З 1992  року він член Національної спілки
художників України. Не залишає художник і заняття станковим живопи-
сом, особливо вдаються йому пейзаж та натюрморт. В цих жанрах В. Л. 
Хомчик виступає як тонкий і ліричний спостерігач, чутливо відчуває всі від-
тінки і примхи природи, особливо полюбляє квіти, квіти сезонні, з натури.
У 2003 році відбулася персональна виставка майстра, яку представляли
роботи останніх 6–7 років творчої праці: натюрморти, пейзажі, картини
козацької тематики. Так, в улюбленому образі „Козака Мамая” художник
зобразив себе, замисленого й скорботного. Особливу увагу привертають
картини „Квіти осені”, „Кольори нашого краю”, „Хризантеми”, „Осінь в
Річищі”, „Козацький зимівник”. Зі старих робіт на виставці демонстру-
вався тільки ескіз того самого гобелена  „Січ Запорозька”, який прикрашав
київське кафе. Останнім часом майстер все більше віддає перевагу мето-
ду традиційного реалізму, іноді споглядаючи на оточуючий світ крізь свої
особисті враження та захоплення.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної спілки художників України /  ред. 
І. Гресик. – Запоріжжя, 2007. – 226 с. – Із змісту : Хомчик В. Л. – С. 174–
175.

***

Олейник С. Любовь к натюрморту : [о выставке запорож. художника
В. Хомчика к его 60-летию] // Улица Заречная. – 2003. – № 9 (20 марта). – 
С. 13.

Яр Славутич (до 1941 року Григорій Михайлович Жученко) на­родився 11 січня 1918 року на хуторі Жученки, тоді в межах села Благодатного Олександрійського повіту Херсонської губернії. Його батько похо­див з роду гербової козацької старшини.

У 1925–1927 роки вчився у початковій школі села Благодатне. Пережив голодомор, під час якого втратив рідних, серед них і най­важливішого свого вихователя – діда-січовика.

У 1936 році склав іспити до Запорізького державного педагогіч­ного інституту на мовно-літературний факультет. По закінченні ви­шу зовсім короткий час (січень-червень 1940 року) учителював у де­сятирічці села Ботєве Приазовського району. Потім майже рік служив у лавах Червоної армії (в інженерно-саперному батальйоні). У роки війни боровся проти гітлерівських і сталінських окупантів, був сотни­ком збройної підпільної самостійницької Чернігівської Січі. По вій­ні ж опинився в таборі для переміщених осіб (Німеччина), а 1949 року емігрував до США, де закінчив Пенсільванський університет (м. Філа­дельфія) з науковим ступенем доктора філософії (1955). П’ять років викладав українську мову в американській військовій школі мов.

У 1960 році Яр Славутич за запрошенням переїхав до Канади на посаду професора української мови й літератури в Альбертсь­кому університеті, де викладав до виходу на пенсію (1983). Одно­часно брав діяльну участь у наукових конференціях і міжнародних конгресах, друкуючи наукові статті, видаючи підручники з українсь­кої мови. За національну позицію його прозвали «правдоносцем України» (за назвою його поетичної збірки «Правдоносці» (1948). Починаючи з 1990 року, він регулярно відвідував Україну, часто бу­вав у Запоріжжі.

Незважаючи на широку й різноманітну діяльність, Яр Славу­тич яскраво визначився, передусім, як поет. Видано 10 збірок його поезій (перша – «Співає колос», 1945), серед яких вирізняємо «Сло­во про Запорозьку Січ». До 80-річчя поета виходить п’ятитомник його творів, що охоплює поезії, поеми, поетичні переклади, дослід­ження, статті, рецензії, спогади, записи до щоденника.

З літературознавчих досліджень найбільшою популярністю користуються три його книги: мартиролог української літератури «Розстріляна муза» (Детройт, 1955; Київ, 1992), «Меч і перо» (Київ, 1992), «Українська література в Канаді» (Едмонтон, 1992). Яр Сла­вутич – редактор і видавець літературно-мистецького альма­наху «Північне сяйво». Значна частина його статей і рецензій надруко­вана англійською, німецькою та іншими мовами.

Усе своє життя Яр Славутич виступав як патріот України, ко­зацтва, національного українського духу. Своїми помислами поет завжди линув до рідної «барвінкової землі» – України, про що свід­чать хоча б ось такі виболені рядки:

Земле моя, що стелила барвінок під ноги,

Пальці дитячі голубила після дощу,

Явою стань на чужинні безмежні дороги

І вкороти навісного – для серця – плачу.

(Із циклу «Благодатне»).

В Україні його вшановано преміями: ім. Д. Яворницького (за «Слово про Запорозьку Січ») та ім. Д. Загули (за «Розстріляну музу»), нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998). 2007 року заснована Всеукраїнська літературна премія ім. Яра Славутича.

Помер в Едмонтоні 4 липня 2011 року, похований на цвинтарі св. Михаїла.

(О. Г. Широкова)

 

Література:

Чабаненко, В. А. Моя славутичіяна / В. А. Чабаненко ; М-во освіти і науки України, ЗНУ, кафедра загал. і словянського мовознавства, навч.-наук. лаб. українознавчих студій.  Запоріжжя : [ЗНУ], 2011. 60 с.

Чабаненко, В. А. Дух українського степу в преріях Канади : (до 90-річчя Яра Славутича) // Чабаненко, В. Літературознавчі й літера­турно-критичні спроби / В. А. Чабаненко ; Віктор Чабаненко. – Запо­ріжжя, 2009.  С. 49–55.

Яр Славутич // Тобі співаю оду журавлину : літературна збір­ка.  [Мелітополь, 2008].  С. 57.  До 85-річчя Приазовського району.

Біляїв, В. І. Поет сили: Яр Славутич // Біляїв, В. І. «На неок­раянім крилі...» : (штрихи до літ. портретів західної діаспори) / В. І. Біляїв ; Володимир Біляїв.  Донецьк, 2003.  С. 247–256.

Запорізький збірник : до 80-річчя Яра Славутича.  К.  Запо­ріжжя, 1998.  224 с.

Січеславський збірник : до 80-річчя Яра Славутича.  Дніпро­петровськ : Січ, 1998. – 240 c.

Кравчук, В. Патріотичні мотиви у творчості Яра Славути­ча.  Тернопіль : Джура, 1998.  64 с.

Творчість Яра Славутича. Кн. 2.  К. : Дніпро; Едмонтон : Славута,1997.  912 с.

Волинський, К. Яр Славутич : літ. портрет.  К. : Наук. думка, 1994. – 230 c.

Назаренко, Т. Правди потужний спалах: творчість Яра Славу­тича.  К. : Бібліотека українця, 1994.  168 с.

Творчість Яра Славутича : статті й рецензії / упоряд. В. Жи­ла.  Едмонтон : Видання Ювілейного комітету, 1978. 432 с.

Яровенко, Т. С. Запоріжжя та Запорожжя Яра Славутича в нау­кових дослідженнях сьогодення / Т. С. Яровенко // Вісник ЗНУ. Філоло­гічні науки.  2013.  № 2.  С. 150–158.

 

Сінкевич, Є. Г. Жученко Григорій Михайлович (Яр Славутич) [Елек­тронний ресурс] // Славетні запоріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5922&lang=ukr

Лідія Смолій належить до покоління «магарівців» – найстар­ших акторів сучасного театру імені Магара, яких брав у трупу сам Володимир Герасимович Магар. Народилася вона 12 січня 1938 ро­ку, з дитинства відвідувала театральний гурток. У 1957 р. закінчила театральну студію при Запорізькому обласному українському му­зично-драматичному театрі ім. Щорса і розпочала роботу в колек­тиві щорсівців. Паралельно зі сценічною працею навчалася на ре­жисерських курсах у Москві (1960) та в Ленінградському інституті культури (1968). У репертуарі актриси близько 250 ролей – інтелі­гентно-витончених, характерних, романтично-драматичних.

У минулому репертуарі – це місіс Севідж («Дивна місіс Севідж» Д. Патріка), Аеліта Іванівна («Приємна жінка з квіткою і вікнами на північ» Е. Радзінського), Роза Марголіна («Вулиця Шолом Алейхема, 40» А. Ставицького), Гертруда («Знаки зодіаку, або Шлюб за оголошен­ням» В. Канівця), Марія Хосефа («Дім Бернарди Альби» Ф.-Ґ. Лорки), Фена Степанівна («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Ша­нель («Вісім люблячих жінок» Р. Тома), Мати («Енеї­да» І. Котля­ревського) та інші.

У сучасному репертуарі Лідії Смолій – Княгиня Щербацька («Анна Кареніна» за Л. Толстим), Одарка («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Шинкарка («Гетьман Мазепа» Є. Голова­тюка, В. Селезньова за Б. Лепким).

Нагороди: Почесна відзнака Міністерства культури і мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв України» (2004), лауреат проекту «Гордість Запоріжжя» (народний рейтинг) (2009), лауреат благодійного ветеранського проекту «Запорізький родовід» за значний внесок у розвиток м. Запоріжжя (2010).

(Н. М. Ігнатьєва)

 

Література:

Кузьменко, Н. «Хорошая девочка Лида...» : Смолий Лидия Ива­новна / Наталья Кузьменко // Гладью вышитые годы : очерки о запо­рожанках – ветеранах войны и труда / [А. Кликовка и др. ].  Запо­рожье, 2010.  С. 68–74.  (Запорізький родовід ; вип. 4).

Смолий Лидия Ивановна // Гордость Запорожья : альманах.  Запорожье, 2009.  С. 72

Кузьменко, Н. Актеры: сцена и жизнь : драматургическое произ­ведение с двумя прологами без эпилога и множеством действий, явле­ний, картин и прочая / Н. Кузьменко, Н. Михайлов ; Наталья Кузьмен­ко, Николай Михайлов.  Днепропетровск ; Запорожье : АРТ-ПРЕСС, 2008.  104 с. : ил.

Смоліївщина : хроніка сімейно-театрального життя / [упоряд. П. Юрик].  [Б. м. : б. в.], 2008. Н. М. 56 с. : іл.

Артистка Лідія Смолій та народний артист України Іван Смо­лій // Театр Danapris.  2013.  № 1.  С. 5.

Література та інтернет-ресурс:

Єременко, М. У степах Таврії розквітла : [в т. ч. серед видатних чернігівців згадується Я. А. Милешко] / Микола Єременко // Чернігів­ці  230 : бібліогр. покажч. / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Н. Романів ; ред. І. Степаненко].  Токмак, 2014.  С. 3–12.  (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 6).

Милешко Яків Андріанович // Мистецтво України : біографіч­ний довідник / за ред. А. В. Кудрицького.  К., 1997.  С. 412.

 

Інтернет-ресурс:

 

Милешко Яків Андріанович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=6560&lang=ukr

Володимир Григорович Бондаренко народився 16 січня 1968 року в м. Кіровобаді (Азербайджан). У 1985 р. закінчив ЗОШ № 26 м. Запоріжжя. У 1985–1990 рр. навчався на історичному факультеті Запорізького державного університету, отримавши диплом зі спе­ціальності  історія та одержавши кваліфікацію  історик, викладач історії і суспільствознавства. У 1990–2003 рр. працював учителем історії і права у ЗОШ № 58 м. Запоріжжя. У 2003–2006 рр. навчався в аспірантурі Запорізького національного університету. У 2006 р. захистив кандидатську дисертацію: «Вільнокозацький рух на Півдні України (1917–1918 рр.)», (науковий керівник – В. М. Мороко). У 2007–2010 рр. працював науковим співробітником НДІ історії козацтва Запорізького національного університету. У 2016 р. захис­тив докторську дисертацію: «Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919–1993 рр.)», (науковий консультант – М. О. Фролов).

Нагорода: «Відмінник освіти України» (1994). Автор 60 науко­вих та навчально-методичних публікацій.

(І. В. Шершньова)

 

Праці:

Український вільнокозацький рух в Україні та на еміграції (1919–1993 рр.) : монографія / В. Г. Бондаренко ; ДВНЗ «Запоріз. нац. ун-т» М-ва освіти і науки України. Запоріжжя : [ЗНУ], 2015.  600 с. : фото, табл.

Історія новітніх запорожців: вільнокозацький рух на Півдні України (1917–1918 рр.) : монографія / В. Г. Бондаренко.  Запоріж­жя : ЛІПС, 2010.  228 с.

***

Самостійницький рух козаків Дону, Кубані і Тереку після Другої світової війни (1945–1999 рр.) / В. Г. Бондаренко // Гілея : наук. вісн.  2016.  № 7.  С. 129–134.

Георгій Магалевський – організатор вільнокозацького руху в Олександрівському повіті на Катеринославщині / В. Г. Бондаренко // Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конферен­ції.  К., 2012.  С. 355–361.

Вільне козацтво Олександрівська у повстансько-партизансько­му русі [1917–1923] / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету.  Запоріжжя, 2011.  Вип. XXX.  С. 120–126.

Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська, науковець і громадсько-політичний діяч української діаспори / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Запоріжжя, 2010.  Вип. XXVІІІ.  С. 155–160.

Олександрівський курінь Вільного козацтва (1917–1920 рр.) / В. Г. Бон­даренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького націо­нального університету.  Запоріжжя, 2009.  Вип. XXV.  С. 43–47.

Участь Вільного козацтва в антигетьманському повстанні Директорії на Півдні України / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.  Запоріжжя, 2006.  Вип. XX.  С. 148–153.

Політика Павла Скоропадського у відродженні станового ко­зацтва у 1918 році та її реалізація на Південній Україні / В. Г. Бонда­ренко // Основи теорії військової справи та бойових мис­тецтв : ма­теріали Всеукр. наук.-практ. конф.  Запоріжжя, 2006.  С. 84–90.

Відродження козацтва на Катеринославщині (серпень-листо­пад 1917 р.) / В. Г. Бондаренко // Наукові праці історичного факуль­тету Запорізького державного університету.  Запоріжжя, 2005.  Вип. XІX.  С. 160–165.

Участь інтелігенції у відродженні козацтва на Півдні України (1917–1918 рр.) / В. Г. Бондаренко // Наукові записки Вінницького дер­жавного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського : зб. наук. праць.  Вінниця, 2004.  Вип. 8.  С. 122–127.  (Історія).

Участь інтелігенції у відродженні козацтва на Півдні України (1917–1918 рр.) / В. Г. Бондаренко // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцю­бинського : зб. наук. праць.  Вінниця, 2004.  Вип. 8.  С. 122–127.  (Історія).

Соціальна база Вільного козацтва на Півдні України (1917–1918 рр.) / В. Г. Бондаренко // Історичні і політологічні дослідження.  2004.  № 3.  С. 99–105.

 

Література:

Чуприна, А. Владимир Бондаренко: «Об истории нужно писать, не замалчивая неприглядности» / Анна Чуприна // МИГ.  2016.  22 дек. (№ 51).  С. 34.

 

Желнова, Н. Незрячий аспирант защитил диссертацию // МИГ.  2006.  30 нояб. (№ 48).  С. 14.

Іван Антонович Мазур у 1960 році закінчив Запорізький фарма­цевтичний інститут (провізор). До 2013 р. очолював кафедру фарма­цевтичної хімії Запорізького державного медичного університету. У 1991 році заснував і очолив ТОВ «Науково-виробниче об’єднання «Фарматрон». Під його керівництвом завершені доклінічні дослід­ження препарату тіотриазолін – першого українського оригінального препарату. Він автор 800 наукових праць, 240 патентів, 5 монографій.

І. А. Мазуру присвоєні почесні звання: «Винахідник СРСР» (1978), «Заслужений діяч науки і техніки України» (2004), нагород­жений медаллю «За розвиток Запорізького краю» (2009).

 

Література та інтернет-ресурс:

Династия Мазур – Кучеренко // Медицинские династии Запо­рожской области.  [Запоріжжя, 2013]. – С. 86.

Шифрина, А. И. Мазур Иван Антонович // Герои и судьбы: инте­ллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов Запорожье, 2002.  [Кн.] 2.  С. 261–267.

Иванец, Ю. Академик Иван Мазур: ученый, аналитик и чело­век // Запороз. Січ. – 2015.  7 берез.

Мазур Іван Антонович [Електронний ресурс] // Славетні запо­ріжці.  Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_­details/news_id=6467&lang=ukr

20.01 - 100 років тому (1918) в м. Олександрівську був націо¬налізований завод «Дека» (зараз – ПАТ «Мотор-Січ»).

Олександр Олександрович Михайлюта народився 20 січня 1958 року в селі Заріччя (околиця м. Гуляйполя) Гуляйпільського району Запорізької області. Навчався у третій Гуляйпільській середній школі. Літературну діяльність розпочав з поезії, дебютувавши у 15-річному віці на сторінках районної газети «Зоря комунізму» віршем «Весілля». З цього короткого, з десяток разів правленого, гуляй­пільського «Весілля» і почалася дорога Сашка Михайлюти у світ пое­зії, художньої прози, журналістики та кінодраматургії.

Після закінчення у 1980 році факультету журналістики Київсь­кого державного університету ім. Т. Г. Шевченка працював корес­пондентом Гуляйпільської районної газети, завідуючим відділом обласної газети «Комсомолець Запоріжжя», власним кореспонден­том газет «Молодь України», «Голос України», політичним огляда­чем Пресового Агентства Новин, керував у Запоріжжі науково-редакційним підрозділом з підготовки та випуску серії книг «Реабі­літовані історією». Виконував обов’язки прес-секретаря фракції Верховної Ради України «Реформи і порядок», яку очолював народ­ний депутат С. В. Соболєв.

У 1997 році вже знаний в Україні журналіст О. Михайлюта очолив оргвідділ Національної Спілки журналістів України, а вже наступного 1998 року був обраний секретарем Спілки, директором Журфонду України. З 2002 року він деякий час секретарює у Націо­нальній Спілці письменників України. Працював головним спеціа­лістом у секретаріаті першого заступника Голови Верховної Ради України, з 1994 до 2004 р. був помічником-консультантом народно­го депутата А. В. Єрмака. А ще працював головним редактором жур­налів «Епоха», «Кияни», «Журналіст України», «Райони України».

З 1983 р. О. О. Михайлюта – член Національної Спілки журна­лістів України, а з 1995 р. – Національної Спілки письменників Украї­ни. У 1990 р. Запорізьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка висунуло кандидатуру О. Михайлюти кандида­том у депутати Верховної Ради України на виборах по Орджонікід­зевському виборчому округу (м. Запоріжжя).

О. О. Михайлюта – один із організаторів запорізького товариства «Меморіал» (1990) (воно було зареєстроване як ініціативна група «Реабілітація» і діяло при обласній молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя») та Організації солдатських матерів України (ОСМУ) (1990).

У 1998 році Олександр Олександрович брав активну участь у відзначенні 110-ї річниці від дня народження Н. І. Махна, у ство­ренні громадської організації «Товариство Нестора Махна „Гуляй-Поле“» (засновники: А. В. Єрмак, М. О. Бут, В. М. Ярош і О. О. Ми­хайлюта).

Олександр Михайлюта – учасник Помаранчевої революції 2004 року на майдані Незалежності у Києві. Він написав і видав одну з перших книг про тогочасні події на Майдані і в Україні – «Помаранчевий репортаж».

З 2002 р. О. Михайлюта очолює Центральну раду Всеукраїнсь­кої громадської організації «Професійна Спілка журналістів Украї­ни». За цей час підготував та випустив у світ 4 випуски «Білої кни­ги про утиски ЗМІ та окремих журналістів в Україні „Преса і влада“».

Прозаїк і журналіст О. О. Михайлюта – автор 16 книг прози і публіцистики, понад 2000 публікацій у засобах масової інформації та колективних збірках, автор відеофільмів «Рана», «Гдє так вольно дишіт чєловєк...», «Загадка Дивина». За його повістю «Секретний ешелон» (1993 р.) знято повнометражний однойменний художній фільм (Одеська кіностудія «Благовіст», режисер Я. Лупій), який демонстрували провідні телеканали Росії та України.

Творчість О. О. Михайлюти високо оцінювали класики українсь­кої літератури Олесь Гончар, Микола Вінграновський, Борис Олій­ник... Він – лауреат премії журналу «Дніпро», премії «Незалеж­ність» Київської спілки журналістів, Всеукраїнського фонду «ХХІ століття» за літературний сценарій телефільму «Україна: погляд у майбутнє», нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2005) та Почесною Грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом» (2005), Подякою Київського міського голови.

(Г. М. Нагорна)

 

Література та інтернет-ресурси:

Кривоший, О. [О. Михайлюта] // Кривоший, О. Батькові чобо­ти : оповідання, новели, публіцистика.  Запоріжжя, 2010.  С. 125.

Турченко, Ф. Г. [О. Михайлюта] // Турченко, Ф. Г. Запоріжжя на шляху до себе: минуле і сучасність в документах та свідченнях учас­ників подій.  Запоріжжя, 2009.  С. 126, 137–138.

Віхляєв, В. В. Літературна школа поетів-постшістдесятників Запорізького краю : [в т. ч. про О. Михайлюту] // Віхляєв, В. В. Перші кроки / В. В. Віхляєв.  К., 2006.  С. 37–39.

Кушніренко, І. Олександр Олександрович Михайлюта (1958 р.н.) // Кушніренко, І. К. Преса Гуляйпільщини : матеріали з історії газетярсь­кої та друкарської справи на Гуляйпіллі Запорізької області / І. К. Куш­ніренко, В. І. Жилінський.  Запоріжжя, 2006.  Ч. 2.  С. 98–99.

Кушніренко, І. Олександр Олександрович Михайлюта // Кушні­ренко, І. Література Гуляйпільщини / Кушніренко І., Жилінський В. – Дніпропетровськ, 2003. С. 157–167.

Мороко, В. [О. Михайлюта] // Мороко, В. Історія рідного краю : підруч. для 11 кл. серед. загальноосвіт. шк. / В. Мороко, Ф. Турченко. – Запоріжжя, 2001.  С. 170.

Олександр Олександрович Михайлюта // Козацькому роду нема переводу : біограф. довід.  К., 2001.  С. 76–77.

***

Сліпко, В. Прощені і блаженні / Володимир Сліпко // Голос Гуляйпілля.  2010.  19 січ.  С. 2.

Бондаренко, С. За что изгоняют писателя // Киев. ведомос­ти.  2007. 6 сент.

Шпак, Т. Стоїть явір над водою… / Шпак Тиберій // PostПос­туп.  2007.  26 січ. 2 лют.

Павленко, Л. За іронією і сарказмом – правда : [про кн. О. Ми­хайлюти «Помаранчевий репортаж»] / Л. Павленко // Уряд. кур’єр.  2005.  11 берез.

Ларіонов, П. У нас буде «Копіукр» : [про співпрацю О. Михайлю­ти з норвез. колегами] / П. Ларіонов // Уряд. кур’єр.  2004.  24 січ.

Імені Миколи Нагнибіди : [про заснування обл. премії в галузі лі­тератури (1993) ; в т. ч. про О. Михайлюту – лауреата цієї премії] // Хортиця: альманах.  Запоріжжя, 1998.  Вип. 6.  С. 112.

Новодворская, В. «Вновь Бандеры голос в роще слышен…» / В. Но­водворская // Новое время.  1998.  № 1.  С. 42.

Шевченко, Ю. Этого не забыть // Юг. 1993.  16 июля.

***

Лучка, А. Хто врятує Бандалонію? [Електронний ресурс] : [про кн. «Химерія»].  Режим доступу: http://www.imi.org.ua

Скалозуб, Л. Презентация книги А. Михайлюти «Оранжевый ре­портаж» [Електронний ресурс].  Режим доступу : http://www.2000.­net.ua/podrobnosti/

Советы экстрасенсов и ясновидцев [Електронний ресурс].  Ре­жим доступу : http://www. vybaby. Inua

Михайлюта розкаже про райони України [Електронний ресурс] : [веб-сайт].  Режим доступу : http://www.usju.оrg.ua

Скандал у Спілці письменників [Електронний ресурс].  Режим доступу : http://www.gazeta.lviv.ua

Михайлюта Олександр Олександрович [Електронний ресурс].  Режим доступу : http:// www/vlada.kiev.ua

 

Михайлюта Олександр Олександрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=6580&lang=ukr

Після жорсткого придушення селянсько-козацьких повстань 20–30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній період затишшя. Наприкінці 40-х років XVII ст. колоніальний гніт Речі Посполитої, яка загарбала значну частину українських земель, став нестерпним. Тому вибух 1648 р. був закономірним.

Нове повстання, що скоро переросло у всенародну війну, очо­лив чигиринський сотник Богдан-Зиновій Хмельницький. He знай­шовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виї­хав до Микитинської Січі. 21 січня 1648 р. запорозькі козаки на чолі з Б. Хмельницьким вигнали із Січі урядовий гарнізон, а за кіль­ка днів обрали Хмельницького своїм гетьманом. Саме ці події зна­менували початок Визвольної війни.

Підготувавши основну військову базу на Запорожжі, Б. Хмель­ницький звернувся до українського народу із закликом до повс­тання проти шляхетської Польщі.

Щоб забезпечити свій тил із півдня й отримати допомогу кін­нотою, Б. Хмельницький у лютому 1648 р. уклав військовий союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм III. Згідно з домовленістю, в Украї­ну прийшов чотиритисячний татарський загін.

У квітні 1648 р. Б. Хмельницький виступив із військом назуст­річ польським військам, які намагалися придушити повстання на Придніпров’ї. 19 квітня – 6 травня 1648 р. в урочищі Жовті Води відбулася перша битва, у якій повстанці разом із татарами розбили шляхтичів. На бік повсталих перейшло 4 тисячі реєстрових козаків на чолі з наказним гетьманом Філоном Джалолієм.

Після цієї перемоги військо Б. Хмельницького рушило до Кор­суня, де розташувалися головні сили Польщі (майже 20 тисяч чо­ловік). 16 травня 1648 р. в урочищі Горохова Діброва повстанці ото­чили і вщент розбили польську армію, яку очолювали М. Потоцький і М. Калиновський. 13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло переконливу пе­ремогу над шляхетським ополченням під Пилявця­ми. У результаті битви було визволено Волинь і Поділля, а армія Б. Хмельницького пішла походом на Львів та Замостя. Та згодом Б. Хмельницький, діз­навшись про вибори нового польського коро­ля, погодився на пе­ремир’я і повернув козацьку армію до України.

1648 рік завершився урочистим в’їздом (23 грудня) гетьмана до Києва. Внаслідок перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявця­ми було знищено польську окупаційну армію в Україні, склалися сприятливі умови для широкого розгортання націо­нально-виз­вольної боротьби.

(Т. М. Палівода)

Література:

Сушинський, Б. І. Визвольна війна українського народу // Все­світня козацька енциклопедія XV  початку XX століть. — Одеса, 2007. — С. 55–56.

Антонович, В. Б. Коротка історія козаччини / В. Б. Антоно­вич. — К. : Україна, 2004. — 304 с.

Чуприна, В. Хмельниччина 1648–1657 рр.: визвольна війна українсь­кого народу під проводом Б. Хмельницького / В. Чуприна, З. Чуприна. — Львів : Світ, 2003. — 176 с.

Лях, С. Р. Визвольна війна українського народу середини 17 ст. / С. Р. Лях // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запоріз. держ. ун-ті ; [редкол. Ф. Г. Турченко (кер.) та ін.]. — К. ; Запоріжжя, 2002. — С. 64–68.

Грушевський, М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. Том. VIIІ : Роки 1626–1650. — К. : Наук. думка, 1995. — 856 с.

Голобуцький, В. О. Хмельниччина і Запорозьке козацтво / В. О. Го­лобуцький // Запорозьке козацтво / В. О. Голобуцький. — К. : Вища шк., 1994. — С. 350–414.

Апанович, О. М. Світова велич і фатальна помилка Богдана Хмельницького / О. М. Апанович // Гетьмани України і кошові отама­ни Запорозької Січі / О. М. Апанович. — К. : Либідь, 1993. — С. 38–68.

Крип’якевич, І. П. Богдан Хмельницький. — 2-ге вид., випр. і до­пов. — Львів : Світ, 1990. — 408 с.

На початку XX століття краєвид на Дніпро, вище Дніпрогесу, мав інший вигляд.

Вдивляючись у широчінь (біля кілометру) водяної поверхні, важко уявити, що саме тут було її найвужче та найглибше місце. Острів, що зараз ми бачимо, – це все, що залишилося від Кічкась­кого мису, Дніпробудівське озеро поглинуло частину правого бере­га й підняло рівень води на 40 метрів.

А колись, проминувши дев’ять бурхливих порогів, біля Кіч­каського мису Дніпро робив крутий поворот і впадав у «Вовче гор­ло» – між високими скелями відстань була лише 170 метрів. Місце, де влаштовувалися засідки судам, які просувалися відомими торго­вельними шляхами, і де була облаштована Крарійська переправа, що була знана ще у Давній Греції. Про неї писав візантійський імператор Костянтин Багрянородний (905 р.) та згадували в доповіді запорозькі козаки (1672 р.): «Татари перелазять Дніпро нижче Кодака в урвищі Кучкас...» А у XІX столітті біля Кічкаської переправи була заснована колонія Кіскас-Ейнлаге. ХІХ сторіччя відзначилося бурхливим роз­витком промисловості, і у 1829 році було прийнято рішення про бу­дівництво поромної переправи, а коли розпочалася розробка Крив­басу та Донбасу, виникла необхідність будівництва залізниці.

На початку XX ст. розпочалося будівництво 2-ї Катерининсь­кої залізниці, і «Вовче горло» було обрано для будівництва мосту. Для визначення кращої технічної системи мосту було оголошено конкурс, у якому взяли участь три заводи: Рудзький (Варшава), Батіньоля (Париж) та Брянський (Катеринослав). Останній і одер­жав замовлення. Розробку проекту здійснював Лавр Дмитрович Прос­куряков, майбутній учитель Є. О. Патона, а керував будівництвом Д. В. Лат, нагляд здійснювався Л. К. Валькевичем. Будівництво було розпочато у 1900 році, а наприкінці червня 1902 року міст уже від­крився для пішохідного руху. 17 квітня 1904 року міст був офіційно відкритий для гужового транспорту, а 22 січня 1908 року розпочав­ся й залізничний рух. Кічкаський міст вражав уяву сучасників кра­сою та інженерним втіленням, його називали «восьмим дивом сві­ту» та найзнаменитішим висячим мостом Європи. Однопролітний консольний міст став героєм перших шпальт газет усього світу.

З початком громадянської війни міст набув стратегічного зна­чення – через нього перевозяться боєприпаси, війська, медикамен­ти, поранені та різна техніка. Місто Олександрівськ та його околиці з 1918 до 1921 рік були ареною жорстоких боїв. Полотно мосту декілька разів підривали більшовики і махновці, але найбільшої руйнації міст зазнав 1920 року. Від вибуху в центрі моста у 40-метрову безодню Дніпра звалився ешелон, що перевозив боєпри­паси та медикаменти.

Після закінчення громадянської війни з’явилася нагальна пот­реба в залізничному сполученні, отже, і у відновленні Кічкаського мосту. За всіма відновлювальними роботами пильно стежив нар­ком шляхів сполучення Ф. Е. Дзержинський, начальником відбудовних робіт було призначено інженера Харламова, комісаром до­роги – Фокєєва. Графік відбудови був дуже щільним, і вже 14 ве­рес­ня 1921 року Кічкаський міст було відновлено. До 30-х років він зали­шався в Олександрівську єдиним залізничним мостом через Дніпро.

Спорудження греблі Дніпрогесу вирішило долю Кічкаського мосту. Підйом води у верхньому б’єфі Дніпра міг призвести до за­топлення моста, тому у вересні 1931 року розпочався демонтаж, а 6 листопада Кічкаський міст було повністю розібрано.

28 березня 1932 року перемичка греблі була закрита, і вода, що піднялася, назавжди поглинула скелі «Вовчого горла» й оточуючі береги. Над 58 метрами води й досі височіє залишок опори одного з колись найкрасивіших у світі одноарочних висячих мостів, прине­сених у жертву технічному прогресу.

(Ж. Д. Назаренко)

 

Література:

Кичкасский мост : [фото] // Северная Таврия на почтовых открыт­ках ХХ века / [рук. проекта В. И. Резник]. — К., 2010. — С. 26–29, 58.

Кічкаська переправа на початку ХХ століття // Переправа в май­бутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район: присвячується 40-річ­чю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя. — Запорі­жжя, 2009.  С. 14–17.

Шиханов, Р. Б. Кічкаський міст // Шиханов, Р. Б. Ленінський район міста Запоріжжя (1928–2008 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади. — Запоріжжя, 2008. — С. 42–44.

Адельберг, Л. И. Кичкасский мост // Адельберг, Л. И. Мосты За­порожья.  Запорожье, 2005. — С. 13–19 : ил.

Берег левый – берег правый // Содружество. — 2016. — № 11 (48). — С. 13–20.

Шак, В. Запорожская Атлантида находится... совсем недалеко от Днепрогэса / Владимир Шак // МИГ. — 2015. — 2 апр. (№ 14). — С. 38.

Бородин, А. Кичкасский мост в Александровске построили за че­тыре года, а разобрали за семьдесят дней / Артем Бородин // МИГ. — 2012. — 9 авг. (№ 32), 16 авг. (№ 33). — С. 50.

Веревкин, А. Махно Кичкасский мост не взрывал / Александр Веревкин // Запороз. Січ. — 2011. — 3 листоп. (№ 211–213). — С. 11.

Этот день в истории нашего края // ПравДа. – 2011. – 14 апр. (№ 15).  С. 9.

«Этим проектом Вы сразили меня...» // Правда... и ничего, кроме правды. — 2010. — 20 мая (№ 20). — С. 7.

Пелехова, А. Кичкасский мост // Запороз. Січ. — 2008. — 2 жовт. (№ 187–189). — С. 11.

Жаров В. Тайны кичкасского эшелона // Запороз. Січ. — 2007. — № 53–55. — С. 1, 4.

Карафин, К. Кичкасский мост / Карафин К., Васильчук Г. // Хор­тицкий бизнес-клуб. — 2001. — № 5 (22). — С. 14–15.

 

Борисенко, О. Кічкаський міст / Ольга Борисенко // Запороз. Січ. — 2002. — 2 лип.

Література:

 

Кушніренко, І. Олександр Горпинич // Кушніренко, І. К. Люди Гу­ляйпільщини : біограф.-довід. видання / І. К.  Кушніренко, В. І. Жи­лінський. — Запоріжжя, 2004. — С. 45–46.

Література:

 

Курочкіна, Т. А. Бублик Сергій Костянтинович // Курочкі­на, Т. А. Вони не знали, що йдуть на війну / Т. А. Курочкіна ; Тамара Курочкіна. — Запоріжжя, 2012. — С. 85–86, 91–95, 141.

Література:

 

[Шифрина, А. И.] Наметченко Александр Витальевич // Герои и судьбы: интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов. — Запорожье, 2002. — [Кн.] 2. — С. 284–290.

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Ванат Петро Михайлович // Шиханов, Р. Б. По­чесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 101–102.

Ванат Петр Михайлович // Видатні запоріжці : альманах. — За­поріжжя, 2012. — С. 15.

Ванат Петро Михайлович // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 52–55. — На облж. : 20 років незалежності України.

Ванат Петр Михайлович // Гордость Запорожья : альманах. — Запорожье, 2009. — С. 10.

 

Шиханов, Р. Б. Ванат Петро Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.­edu.ua/news_details/news_id=5478&lang=ukr

З 2010 року Запорізька спеціалізована дитячо-юнацька спортивна школа олімпійського резерву «Спартак» носить ім’я легендарного важкоатлета. Щорічно в Запоріжжі проводиться турнір на призи Л. І. Жаботинського. Розпорядженням голови За­порізької ОДА від 19 травня 2016 року № 275 вулиця «Правди» пе­рейменована на вул. Леоніда Жаботинського.

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Жаботинський Леонід Іванович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиха­нов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 79–80.

Жаботинский, Р. Л. Мой отец — Леонид Жаботинский : история жизни великого человека, рассказанная его сыном / Р. Л. Жаботинский ; Руслан Жаботинский. — Запорожье : АА Тандем, 2014. — 216 с. : фот.

Жаботинський Леонід Іванович // Книга пошани. Кавалери дер­жавних нагород Запорізької області. — [Запоріжжя, 2012]. — С. 18–19.

Жаботинський Леонід Іванович // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 68–71. — На облж. : 20 років незалежності України.

Жаботинский Леонид Иванович // Гордость Запорожья : альма­нах. — Запорожье, 2009. — С. 77.

Шиханов, Р. Б. Жаботинський Леонід Іванович [Електронний ре­сурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5892&lang=ukr

ІЗ ХРОНІКИ СТВОРЕННЯ ІСТОРИКО-АРХІТЕКТУРНОГО
МУЗЕЮ-ЗАПОВІДНИКА «САДИБА ПОПОВА»

Музею-заповіднику «Садиба Попова» 2018 р. виповнюється 25 років із моменту створення. За цей час було проведено роботу із формування та поповнення музейної колекції експонатами, прис­вяченими історії роду Попових та м. Василівка, здійснювалася нау­ково-дослідна робота із вивчення архівних матеріалів.

Історія створення музею-заповідника «Садиба Попова» веде свій початок від діяльності товариства «Спадщина», що виникло у грудні 1989 р. Ініціаторами створення товариства були Ю. Здорик (студент 5 курсу Запо­різького державного університету), І. Шевченко (секретар комсо­мольської організації Райспоживспілки) та В. Мєшков (голова това­риства). Вони також здійснювали роботу щодо надання статусу па­м’ятки історії будинку управляючого маєтком (дому Перовського), комплексу «Садиба поміщика» та повітовим школі, лікарні і т.д.

29 січня 1993 р. було створено Василівський державний істо­рико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова», який роз­почав свою діяльність як музейний заклад з 1 березня 1993 р. Першим директором було призначено Володимира Володимировича Мєшкова. Безпосередньо музей знаходився у приміщенні східного флігеля палацового комплексу.

Важливе значення надавалося науковій роботі, саме тому нау­кові співробітники музею працювали в державному архіві в Криму, де віднайшли великий масив інформації з дореволюційної історії Василівщини. Це були лише перші кроки науково-дослідницької роботи, проте завдяки опрацюванню раніше невідомих матеріалів почалося формування фондів наукової бібліотеки.

Подальша наукова діяльність пов’язана із дослідженнями у міс­цевому архіві м. Василівка, це, зокрема, тема голодомору 1932–1933 рр. Були проведені опитування більше 40 мешканців похилого віку – свідків голодомору, зібрано багато їх спогадів та зроблено аналіз. У с. Мала Білозерка було знайдено місце масового поховання загиблих від голодомору. У подальшому співробітники музею здійс­нювали роботу з уточнення історії краю періоду німецької окупації, колгоспного будівництва. У цей час продовжувався збір експонатів, формування музейної колекції та наукової літератури.

Що стосується експозиційної діяльності музею, то у примі­щенні східного флігеля було відкрито тимчасову виставку, присвя­чену подіям Другої світової війни, яка згодом стала постійною експозицією музею. Для її оформлення заздалегідь були запрошені художники, які виготовили карти-схеми, макети орденів тощо. Це була перша постійна експозиція музею-заповідника, офіційно від­крита 22 серпня 1996 р. до Дня незалежності України.

Уже в наступні роки відкривалися тимчасові експозиції: вис­тавки творів майстрів декоративно-прикладного мистецтва м. Ва­силівка, Великодня виставка майстрів та ін.

Також було відкрито зал з експозицією по історії краю, роду Попових та палацового комплексу. Завдяки продовженню форму­вання музейної колекції 1999 р. було відкрито зал, присвячений етнографії краю.

Уже 27 січня 2001 р. Василівський історико-архітектурний му­зей-заповідник «Садиба Попова» внесено до Реєстру нерухомих пам’яток України національного значення. У наступні роки продов­жувалася науково-дослідна робота співробітників музею, а також відкривалися нові тимчасові виставки митців м. Василівки та м. Запоріжжя.

На сьогодні історико-архітектурний музей-заповідник «Сади­ба Попова» стає все більш відомим для жителів різних куточків України та поза її межами. Активно розвивається наукова діяль­ність, співробітники музею постійно беруть участь у всеукраїнсь­ких конференціях. Завдяки праці в архівах накопичується новий матеріал, присвячений історії представників роду Попових, пала­цового комплексу та м. Василівка.

На сьогодні у музеї представлено постійно діючі експозиції, які розповідають про представників роду Попових, історію створення палацового комплексу, а також етнографію краю. Завдяки археоло­гічним розкопкам на території музею-заповідника виявлено багато предметів, які в подальшому стають частиною музейної колекції та допомагають уявити інтер’єр палацу.

(Т. В. Дідур)

 

Література:

Welcome. Садиба Попова / [Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КЗ «Запоріз. обл. краєзнав. музей» ЗОР]. — [Запоріжжя : б. в., 2015]. — 16 с. : іл.

Державний історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» // Актуальні проблеми та перспективи розвитку туристич­ного і готельно-ресторанного бізнесу в Запорізькому регіоні : моно­графія. — Запоріжжя, 2012. — С. 119–121.

Історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» // Василівщина туристична та мистецько-поетична. — Запоріжжя, 2011. — С. 12–16.

ЗамокВ. Попова // 101 старовинний замок : ілюстрована енциклопедія. — [Х.], [2009]. — С. 62.

Лютый, А. История рода дворян Поповых и их усадьбы в Ва­сильевке // Лютый, А. П. Очерки истории Северной Таврии. Т. 1 / А. П. Лютый, О. В. Варяник. — Запорожье, 2005. — С. 5–214.

Ігнатуша, О. М. Перлина архітектури Півдня України (за ряд­ками архівних документів) / Ігнатуша О. М., Тедєєв О. С. // Нариси історії Південної України. — Запоріжжя, 1997. — С.43–50. — (Б-ка науково-краєзнавчого часопису «Запорозька старовина» ; сер. 1).

***

Атаманчук, И. Профессиональный праздник отметили ночны­ми экскурсиями / Инесса Атаманчук // МИГ. — 2016. — 26 мая (№ 21). – С. 33.

Купченко, И. Мистические истории усадьбы Поповых // Илья Купченко // Надежда. — 2016. — 24 февр. — 1 марта (№ 9). — С. 14.

Коваленко, К. Подземные тайны усадьбы Поповых / Ксения Ко­валенко // Остров Свободы. — 2013. — 3 июля (№ 25). — С. 7.

Паненко, А. Помолодеть за 20 лет // Анна Паненко // Сила Сло­ва. — 2013. — 28 февр. (№ 9). — С. 13.

Дєдков, М. В. «Садиба Попова» – перлина архітектури Півдня України / М. В. Дєдков, Т. П. Щербина // Музейний вісник. — 2011. — № 11 / 2. — С. 72–78. — Бібліогр. : 17 назв.

Логанов, Є. Садиба Попова – золота спадщина, якій, нарешті, подали руку допомоги : (Василів. р-н) / Є. Логанов // Запоріз. правда. — 2010. — 15 квіт. (№ 55–56). — С. 11.

Василь Андрійович Лісняк народився 30 січня 1908 року в се­лянській родині, яка мешкала в с. Вербовому Пологівського району Запорізької області. Зростав малий Василь серед простого трудово­го люду, яких переслідували все життя злидні й нестатки. Така ж доля судилася й Василю, але він, сільський хлопець, маючи неабия­кий художній талант, зміг закінчити робітничий факультет і всту­пити до Київського художнього інституту.

Але настав 1933 рік: батько, Андрій Созонтович Лісняк, втра­тив роботу і змушений був розраховувати на талановиті руки свого сина. Адже сім’я загине від голоду, якщо Василь не повернеться до села, – летіли листи до Києва з села Вербового. Василь був змушений поки­нути улюблене заняття і шевцювати разом із батьком, працю­вати у колгоспі, у сільському клубі. Чи не єдиною згадкою про худож­ній інститут став альбом дружніх шаржів, зроблених рукою Василя на своїх товаришів по робітничому факультету. Сьогодні цей альбом перебуває на вічному зберіганні в Запорізькому обласному архіві.

Паралельно з малюванням Василь любив писати вірші: про запорізький степ, про рідну землю, про своє село, бо «...найкраща на світі краса – вічно юна земля і людина». Його найперший вірш – «Ра­нок» – побачить світ у київському журналі «Глобус» у 1932 році, ще в київському періоді життя. Вірш славив хліборобів, рідний степ, ме­лодію зерна... Ця тема згодом стала головною, наскрізною у твор­чості поета.

Згодом його поезії стали періодично з’являтися в окремих ви­даннях, журналах, газетах, а під час радянсько-німецької війни – у фронтовій періодиці.

Підтримував Василя і надихав у творчості його односелець – письменник Михайло Гайдабура (1909–1942), колишній наймит та ко­валь, студент Київського художнього інституту, учитель у школі, автор свого першого друкованого твору «Межа» (1929) і єдиної при­життєвої книги оповідань «У морі» (1938), член Спілки пись­менни­ків України (1938).

Саме ця людина розбудила в юнака потяг до самоосвіти і пое­тичного слова, підтримувала всі його починання.

З 1933 року Василь на газетній роботі – працює у Пологівській районній газеті «Колективні лани», а у 1937 році – аби бути ближче до друга – переходить працювати у районну газету Гуляйполя. Нав­чання Лісняка у місцевому педагогічному технікумі переривається війною: і Василь, і Михайло йдуть добровольцями на фронт. Ге­роїчна доля судилася Михайлу: він загинув у січні 1942 році, захи­щаючи Севастополь від німецько-фашистської навали. Уроки прози свого друга не забув Василь: він стане автором книжки сільських картин «Уміння жити», нарису «Дорідні зерна» (видано окремою брошурою), низки прозових етюдів та фрагментів повісті «Земля-матінка». Особливо схвилюють дослідника творчості Василя Лісняка його фронтові листи-трикутники до дорогої дружини – Марії: вони складають окрему художню повість про велике кохання двох людей.

А поки Василь пише вірші і воює. Важке поранення в бою на Харківщині привело його до шпиталю, після одужання – до Ста­лінграду. Посада військового писаря змінилася на посаду топооб­числювача в артилерійському полку. З червня 1944 працює в редакції дивізійної газети 1-го Українського фронту «За Родину». Свої вра­ження, мрії, думки Василь переносить у віршованій формі на папір.

Василь Андрійович 2 березня 1944 року звітує дружині, що усі свої воєнні вірші об’єднав у збірку під назвою «Рокотання бандур». Епіграфом до збірки стали слова Павла Тичини: «У моїм серці і бурі, і грози, й рокотання – ридання бандур...»

З Павлом Тичиною (1891–1967) Василь познайомився ще до війни, і теплі стосунки між обома поетами тривали впродовж трьох десятиліть. Своє хвилювання від першої зустрічі із відомим поетом Лісняк передав так: «Я йшов до того, чия творчість так полонить мене – йшов до того, хто викликав стільки прекрасного: зосередже­них думок, радісних відчуттів життя, мелодійного настрою душі; хто владно кличе любити „землю свою“ – свою батьківщину – і вог­ненно ненавидіти ворогів її». І початківець Василь на все життя запам’ятав поради метра: «Для свого таланту не шкодуйте нічого: ні грошей, ні часу, збагачуйте себе знаннями повсякденно. Беріть знання комплексно, у взаємозвязку всіх видів мистецтва і науки. По-філософському дивіться на те, друкуєтесь ви, чи не друкуєтесь – поет вимірюється не кількістю надрукованого. Крім літератури, вив­чайте музику, живопис, архітектуру».

За два місяці Василь одержав листа від Павла Тичини: «Вам треба навчитись усі споріднені літературі мистецтва тримати віль­но у руках – так, як ото море вільно в собі тримає: і сіль, і йод, і радій, і навіть золото. А все це разом утворює силу велику – силу, яка чи в широчінь по ній пройдись, ніде немає тобі спину, чи в гли­бину спустись – жодних там протоптаних стежок!». У своєму щоде­ннику Лісняк занотував: «Ось чого нас навчає кращий майстер українсь­кої поезії, поет, за плечима якого лежить величезний твор­чий шлях, – поет, незрівнянно багатий на фарби, на ритми, на звучання, і сам в собі неповторний». Йшов 1939 рік.

Про теплі стосунки свідчать численні матеріали, які збері­гаються в домашньому архіві запорізького поета. Коли Василь Лісняк перебував на фронті, Павло Тичина підтримував молоду людину своїми листами та дружніми порадами. Як свідчать щоденникові записи Павла Григоровича, тільки 1942 року він надіслав на фронт особисто Лісняку десятки листів і бандеролей з творами Шев­ченка, Франка, Довженка, з газетами та журналами. І поему П. Тичини «Похорон друга» з щойно визволеного Києва одним з перших отримав Лісняк.

24 липня 1944 року Лісняк ділиться з дружиною приємною но­виною: «Мене прийнято до Спілки радянських письменників Украї­ни. Причому прийнято без заяви. Повідомив мені про це Михайло Стельмах».

Воєнні дороги Василя Лісняка пройшли через Краків, Домб­ровський вугільний басейн, Бреслау. На грудях рясніли нагороди – орден Червоної Зірки, медаль «За перемогу над Німеччиною».

Нарешті настав довгоочікуваний мир, за який заплачено ней­мовірно високу ціну.

Василь Лісняк почав укладати свою першу поетичну збірку, редактором якої став Павло Тичина. Збірка під назвою «Степові пісні» вийшла друком 1949 року.

З 1952 року розпочинається запорізький період у житті поета. Василь Лісняк очолив відділ листів газети «Червоне Запоріжжя» (за­раз – «Запорізька правда»), продовжував своє навчання, займався самоосвітою, відкривав молоді поетичні таланти, багато писав, брав активну участь в роботі літературного об’єднання.

У цілому поетичний творчий доробок Василя Лісняка не дуже великий. Після «Степових пісень» – збірки «Люблю село», «Краса людська», «Широкі простори». Остання – «Зоряний світанок» (1967) – вийде у світ уже після смерті поета, яка настала раптово 11 листопада 1963 року. Багато чого не встиг 55-річний поет: не видав свої вибрані твори, не побачив останньої поетичної збірки. Та, безперечно, на поетичному обрії Запорізького краю його зірка найяскравіша та найпомітніша, і ще довго вона світитиме майбутній творчій генерації.

А в спогадах сучасників залишився його образ: у вишиванці, з козацькими вусами, з гарним голосом – чудовим тенором (це спадковість: батько співав у церковному хорі), з українською піс­нею на вустах. І не раз говорив поет, що якби не став поетом, то обов’язково був би композитором.

У Запоріжжі, на будинку, де мешкав поет, установлено мемо­ріаль­ну дошку (1988). Ім’я В. А. Лісняка носить обласна літературна пре­мія (заснована в 1989 р.), Пологівське районне літературне об’єд­нан­ня, вулиця на батьківщині поета, бібліотека-філіал № 3 в м. Запоріжжі.

Талановитий поет, письменник, журналіст, людина душевної кра­си і сили Василь Лісняк назавжди увійшов в історію рідного краю як «керманич запорізьких літераторів».

(І. Л. Железняк)

 

Література:

Лісняк Василь Андрійович // Пологи – столиця запорізької кера­міки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради. — Запоріжжя, 2012. — С. 92–94, 101, 125. — (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Про Василя Лісняка – поета і людину // Лісняк В. Вибране : пое­зія, проза, публіцистика. Фронтові листи. Пісні. Фотодокументи / В. А. Ліс­няк ; Василь Лісняк. — Запоріжжя, 2008. — С. 210–292.

Кушніренко, І. Василь Андрійович Лісняк (1908–1963) // Кушні­ренко, І. К. Преса Гуляйпільщини : матеріали з історії газетярської та друкарськоїсправи на Гуляйпіллі Запорізької області / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. Запоріжжя, 2006.  Ч. 2.  С. 79–81.

Василь Андрійович Лісняк : (до 50-річчя з дня народження) / Обл. упр. культури, обл. бібліотека ім. Горького. — Запоріжжя : [б. в.], 1958. — [5 с.]. — (Пам’ятка читачеві).

***

Згадаємо Василя Лісняка : [50 років з дня смерті] // Запороз. Січ. — 2013. — 5 листоп. (№ 216). — С. 6.

Московцева, В. Ліснякова вишиванка / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. — 2013. — 21 листоп. (№ 134–135). — С. 17.

 

Піддубна, О. Пам’ять про найдостойніших запоріжців / Олена Піддубна // Запороз. Січ. — 2012. — 3 листоп. (№ 223). — С. 6.

У 1929 р. на вулиці Лібкнехта (нині – просп. Соборний, 41) розпочалося будівництво театру за кресленнями Харківської проект­ної організації. Фасад колишнього Олександрівського товариства взаємного кредиту (приміщення якого було створено ще в 1914–1915 рр.) став частиною цієї споруди, а зал і сценічну коробку розбудували в бік вулиці Горького (нині – Поштова). У 1931 р. будівлю театру здали в експлуатацію, а сам театр отримав ім’я М. Зань­ковецької та проіснував до 1942 року. Після війни колектив театру ім. М. Заньковецької залишився на стаціонарній роботі у Львові, а колектив театру ім. М. Щорса переїхав із Жито­мира до Запоріжжя.

Під час бойових дій приміщення театру зазнало великих ушкоджень і лише по закінченні війни було розпочато реконструк­цію старої будівлі, від якої залишився обгорілий каркас і стіни залу. Для відновлення напівзнищеної споруди було запрошено Ю. В. Лу­щинського – інженера, який очолював будівництво театру 1929–1931 рр., та архітектора С. Д. Фрідліна. У ході будівельних робіт збільшили кількість поверхів, розширили обслуговуючі приміще­ння та гримувальні, осучаснили сцену й обладнали її рухомим ко­лом, запроектували новий балкон у три яруси по периметру гляда­цької зали. Роботи тривали сім років.

30 січня 1953 року нова, велична і монументальна, споруда за­порізького театру відкрила свої двері глядачам. Першою виставою на новій сцені стала «Загибель ескадри» О. Корнійчука у постановці головного режисера театру, народного артиста СРСР В. Г. Магара.

Збудований у 1953 році, театр мав косметичні ремонти в 1965 і 1972 роках, а для повномасштабної реконструкції його було зак­рито у 1994 році, тоді ж і розпочалися перші роботи. Більш широка діяльність із реконструкції почалася в 1998 році з ініціативи тодіш­нього голови Запорізької облдержадміністрації В. Куратченка. Замовником виступило управління капітального будівництва Запорізької ОДА, а генеральним підрядником – «Запоріжцивіль­проект». На об’єкті працювало близько 200 робітників із 16 організацій. Рес­тавраційні роботи виконували працівники «Київ­будінвесту», а зага­льні – фахівці «Запоріжалюмінбуду». Матеріально-технічну допомогу в капітальному ремонті будівлі театру надали провідні підприємства Запоріжжя: ВАТ «Мотор Січ», ВАТ «Запо­ріжсталь», ВАТ «Завод фе­росплавів», ВАТ «Укрграфіт», ВАТ «Запоріж­нафтопродукт», ВАТ «Дніп­роспецсталь», ВАТ «ЗАлК», ВАТ «Іскра».

8 травня 2000 року театр було відкрито для глядачів, а 27 жовтня, після остаточного оформлення документів, державна комі­сія прийняла театр в експлуатацію. Сьогодні театр ім. В. Г. Магара – один із найкращих в Україні за архітектурою, естетичними показ­никами, технічним обладнанням.

(Н. М. Ігнатьєва)

 

Література:

[Ігнатьєва, Н. М.] Історія будівлі театру ім. В. Г. Магара // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкри­тим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара. — [Запоріжжя, 2009]. — С. 28–29. — На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929–2009.

[Ігнатьєва, Н. М.] Історія будівлі театру ім. В. Г. Магара // Театр Danapris. — 2007. — груд.

 

Логвін, Г. Архітектура музично-драматичного театру в Запо­ріжжі // Архітектура і будівництво. — 1953. — № 3. — С. 4–8.

Література:

Грязнов Інокентій Петрович // Кам’янка-Дніпровська : до 225-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна, ред. І. Степаненко]. — Запоріжжя, 2011. — С. 31–32. — (Міста і села Запоріз. області ; вип. 4).

 

Сотникова, А. Достойное продолжение великого Грязнова : [воспо­минания Галины Грязновой, праправнучки И. П. Грязнова, о судьбе двух сыновей Иннокентия Петровича] // Новини дня. — 2017. — 26 січ. (№ 4). — С. 4 ; 2 лют (№ 5). — С. 6 ; 16 лют. (№ 7). — С. 8.

Література:

 

Верьовка Лариса Степанівна (1938–2014) // Гуляйполе – столи­ця Запорізьких степів : бібліограф. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горь­кого» ЗОР. — Запоріжжя, 2016. — С. 100–103. — (Міста і села Запо­різької області ; вип. 8).

Цього місяця виповнюється:
110 років тому (1908) в Мелітополі відбулися перші спільні збори членів товариства «Просвіта».
40 років тому (1978) у французькому місті Брив-ля-Гайард, побратима Мелітополя, було відкрито «Авеню Мелітополь».
Інформаційна діяльність – це особлива царина церковного служіння. По-
сланництво Церкви в світ зобов’язує нас благовістити не лише з амвона, 
але й використовувати сучасні засоби комунікації. 1993 року наші краяни
отримали змогу торкнутися сторінок першого номера православної газе-
ти Запорізької єпархії «Запорожье православное». Через сім років (2000) 
газета стала вже загальноукраїнським періодичним виданням та змінила
назву на «Летопись Православия». З цього часу газета насправді зроби-
лася народною, широковідомою в нашій Батьківщині. На її сторінках пу-
блікуються матеріали, які спонукають читачів замислитись про духовно-
моральні цінності, показують приклади життя наших співгромадян в їх
стремлінні зберегти і зміцнити традиційні сімейні цінності, православну
віру. Авторами газети «Летопись православия»  виступають ієрархи на-
шої Церкви, священнослужителі, державні і громадські діячі, відомі пись-
менники, вчені. Головне завдання газети – протистояти викликам часу і се-
кулярного суспільства, постійно нагадувати про головне у житті людини, 
демонструвати красу нашої Віри в контексті людського життя, культу-
ри, мистецтва. При цьому «Летопись Православия» завжди знаходиться
в стороні від політичних бійок та інформаційних війн. За двадцятиріччя
свого існування видання придбало багато читачів, причому найрізноманіт-
ніших:  від відомих учених, діячів мистецтва і політиків до вчителів,  свя-
щеників,  багатодітних батьків. В якійсь мірі газета взяла на себе місію
посередництва між віруючими і невіруючими, між людьми різного рівня до-
статку, між Церквою, суспільством, державою. «Летопись Православия»
заслужила високу оцінку священноначалія і в 2004, 2005, 2006 роках була
удостоєна нагороди «Золоте перо» як краще єпархіальне видання. А в 2007 
році на Різдвяних читаннях в Москві визнана кращою єпархіальною газетою
всієї повноти Російської Православної Церкви. Випуск православної газети
здійснює єпархіальний інформаційно-видавничий відділ.
Література
Нашей газете – 10 лет! // Летопись православия. – 2003. – №  2. – С. 
8–9.
Запорожье православное – новая газета // Запороз. Січ. – 1993. – 7 лип.
Новая газета «Запорожье православное» // МИГ. – 1993. – 24 июля. 
25 років (1993) Запорізькій незалежній телерадіокомпанії ТВ-5.

Виборена Україною незалежність поклала початок її духовно­му відродженню. На теренах країни відбудовувалися старі й запо­чатковувалися нові храми та монастирі. З благословення архіє­пископа Запорізького та Мелітопольського Василія (Златолінського), у лютому 1998 р. у селі Жовтневе Токмацького району Запорізької області було засновано Свято-Єлисаветинський жіночий монас­тир. Працювали та молились з часу його заснування 5 черниць та ігуменя Ірина (Скотар).

Згодом прибували нові насельниці, монастир розвивався та вже не міг вмістити всіх бажаючих. За клопотанням Владики Василія у смт Комишуваха монастирю подарували будинок старої районної лікарні на 120 місць, у якому на кошти благодійників було проведено капітальний ремонт, установлено купол, хрест та дзвони. Усередині оновленої будівлі було створено два храми з престолами на честь Божої Матері «Всецариця» і преподобномучениці Єлисавети та іно­кині Варвари. Головною святинею монастиря є місцевошанована ікона Божої Матері «Всецариця». Десятки людей, які з вірою зверталися за допомогою до цих ікон і помазувалися святим єлеєм від лампад, отримали зцілення. До особливо шанованих святинь монастиря відносяться ковчег із часточками мощей понад 60 святих і ковчег із часточками більше 70 різних святинь з усього світу, де постійно горить незгасний вогонь лампади.

Багато роботи по господарству в насельниць монастиря. Сільсь­кою радою монастиреві було надано 4 га землі, на якій насельниці вирощують овочі, заклали сад і виноградник, впорядкували терито­рію монастиря. Наразі відбувається будівництво готельного корпусу на 40 ліжок, овочевого сховища, гаражів, теслярні. Є два скити, де утримують худобу та пасіку. На території монастиря відведено місце для цвинтаря. Три храми міста Запоріжжя є подвірями монастиря, де щодня відбуваються служби. Послушниці і парафіяни цих под­вірїв надають велику допомогу у виконанні монастирських послухів.

Серед насельниць монастиря є лікарі, учителі, інженери, музи­канти, художники, лаборанти, продавці, кухарі, водії монастирсь­ких машин, швачки, працівники інших спеціальностей. Їх фах і тру­дові навички, набуті у світі до приходу в монастир, допомагають при виконанні послушенств.

Свято-Єлисаветинський монастир діє за канонічним уставом. Крім правила і Богослужіння, у монастирі цілодобово читається «невсипущий Псалтир» – поминаються тисячі імен рабів Божих і за здоровя, і за упокій. Упродовж місяця прочитується більше ста акафістів та служиться багато молебнів. Монастир з благословення Митрополита Луки (Коваленко) під керівництвом ігумені Неоніли (Кравчун) йде слідами святої Єлисавети, а це означає – допомагати стражденним, хворим, які потребують милості, милосердя, любові.

(І. І. Демчук)

 

Література:

Свято-Елисаветинский женский монастырь.  [Запорожье : Рик-2006, б. г.].  12 с.

Васильченко, В. Все вопросы обо всем : [в. т. ч. о жен. монас­тырях в обл.] // МИГ.  2001.  1 февр.  С. 21.

Блощаненко, В. Монашество — удел немногих : [открыт жен. монастырь] // Время и мы.  1998.  16 мая.

Кузьменко, Н. Добру  высокое служение: [открыт монастырь св. мученицы Елисаветы] // Индустр. Запорожье.  1999.  19 февр.

Глянь, В. Жіночий монастир // Суботній Токмак.  1999.  31 лип.

Блощаненко, В. Монашество — удел немногих : [открыт жен. монастырь] // Время и мы.  1998.  16 мая.